Олексій Погорелов: Як вплине закон про медіа на пресу — покаже практика його застосування

Олексій не розуміє необхідності саме для друкованої преси такої новації закону, як співрегулювання. «Преса до 2023 року якось жила без співрегулювання. Щось змінилося на ринку, що знадобилася така робота?» — запитує він. Натомість як член Комісії з журналістської етики він задоволений тим, що законодавець зобов’язав журналістів подавати для поширення правдиву інформацію, дотримуючись вимог Кодексу етики українського журналіста.

На думку Олексія, штраф у розмірі від 10 до 15 мінімальних заробітних плат за грубі порушення для друкованих медіа занадто великий. Такий штраф, каже він, може припинити вихід газети.

За словами Олексія, колишнім комунальним виданням, які пройшли реформування у 2016–2018 роках, останні роки довелося ще й пристосовуватися до реформи децентралізації. Більшість із них, за його словами, з цим впоралась і стала справжнім голосом громади. А кількість редакцій, які працюють «за старими перевіреними технологіями», на його думку, саме зараз стрімко скорочується, бо фінансувати їх у будь-який дозволений спосіб, скоріш за все, місцевій владі немає чим. (Хоча «Детектор медіа» нещодавно писав про приховане бюджетне фінансування саме друкованих видань — органи влади та комунальні підприємства «передплачують» десятки тисяч примірників газети, яка їх вихваляє.)

— Олексію, навесні вступить у силу нещодавно ухвалений закон «Про медіа». Відповідно втратить чинність закон «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні». У зв’язку з цим чи чекають якісь глобальні зміни на друковану пресу? Якщо так, то які саме?

— Якихось особливо принципових змін саме для друкованих медіа я не бачу.

— На етапі підготовки закону ви брали участь в обговоренні його норм і висували певні застереження. Чи врахували їх народні депутати? Якщо ні, то які?

— Єдине з усіх зауважень, яке було враховане, — щодо плати за перереєстрацію свідоцтв про реєстрацію друкованого медіа. Якщо одного разу видавець уже сплатив відповідний збір, то платити вдруге за те саме він не повинен. Це зауваження враховане. Але ще два зауваження — ні, а вони дуже принципові.

Перше — про створення цим законом нерівних умов роботи на ринку для різних типів медіа. Якщо не помиляюся, це порушення закону про підприємництво, та й, зрештою, Конституції — бо всі гравці повинні мати однакові умови роботи на ринку. Так, у статті 32 в пункті 3 чорним по білому прописана можливість прямого фінансування з бюджету для так званих «аудіовізуальних медіа громад». А з якого це переляку аудіовізуальні (тобто радіо та телебачення) можна фінансувати з бюджету, а друковані та електронні — не можна (бо це заборонено законом про роздержавлення преси)? У дуже багатьох громадах після роздержавлення преси створили та активно розвивають і сайти, і групи в соцмережах. Так і буде в далі. Але закон, який подавали як «прогресивний», чомусь цього принципово не хоче бачити та чути. Чомусь закон під медіа громад, які можна фінансувати з бюджету, розуміє телебачення та радіо. Це ж кричуща нерівність, закладена в законі.

Друге важливе зауваження — про персональну відповідальність за помилкове голосування / рішення кожного окремого члена Нацради як регуляторного органу. Немає значення з яких причин, але якщо член Нацради проголосував помилково, і на медіа був накладений штраф, який виявився неправомірним, – така людина має нести персональну відповідальність. Цього в законі немає, а це означає, що медіа нестиме відповідальність, а посадовець Нацради, який зробив помилку, — ні.
Українська асоціація медіа бізнесу сама, а також разом з Асоціацією незалежних регіональних видавців України та Національною спілкою журналістів України не раз публічно привертали увагу до цих принципових моментів і авторів законопроекту, і голів парламентських комітетів, і міжнародних експертів, і групи розробників законопроекту, і донорів, які багато років фінансували роботу робочої групи розробників тексту законопроекту, і… безрезультатно. Схоже, політична доцільність, а у 2022 році банальний поспіх із ухваленням цього законопроекту як одного з обов’язкових для вступу України до ЄС, взяли гору над тим, що мало би бути визначальним у законотворчій та реформаторській роботі. На жаль, поки що встановлення рівних правил гри та рівної відповідальності не перемогло. Принаймні в цьому аспекті.

— Як це вплине на роботу друкованих медіа?

— Це покаже практика застосування закону. Ми вже бачили, що все залежить саме від практики та бажання окремих особистостей «повертати» закон у той чи інший бік.

— Чи є зауваження до визначення терміну «друковане медіа» в статті 1 («медіа, що здійснює поширення інформації у текстовій чи візуальній формі на друкованих носіях, однотипно оформлене, виходить у світ через певні проміжки часу упродовж року у міру настання відповідного періоду або накопичення матеріалу»)?

— Не бачу проблем із цим визначенням.

— Чи зможе закон забезпечити прозорість і доступність інформації про структуру власності друкованих медіа?

— Це залежить від бажання власників і менеджерів медіа приховувати чи навпаки — розкрити структуру власності, та від ефективності роботи того самого наглядового органу, яким так хоче бути Нацрада. Побачимо, як вони спрацюють щодо тих, хто всіма способами ховається в різноманітних офшорних юрисдикціях. Чи дотягнуться руки Нацради до таких медіа?

Але дуже і дуже велика кількість медіа зовсім не ховається, і ще до вступу закону в силу показувала своїх власників. Адже для медіа репутація є основою довіри, а довіра — основою успішності. Побудувати репутацію без прозорості неможливо. Тому ми всі маємо уважно стежити за тим, як Нацрада буде здійснювати свої повноваження і наскільки ефективно вона буде витрачати гроші платників податків на боротьбу з тими, хто ховається в офшорах, порушує авторське право та поширює пропаганду. Адже саме для цього вона — Нацрада — і створена.

— Стаття 15 закону про медіа говорить, що суб’єктом у сфері друкованих медіа не може бути організація, до структури власності якої входять державні органи, органи місцевого самоврядування тощо. На вашу думку, після реформи державних і комунальних друкованої преси, що завершилася 2018 року, чи вийшли колишні комунальні медіа з-під контролю місцевої влади? У який ще спосіб обійшли реформу видання, які хотіли отримувати гроші з місцевих бюджетів? Багато таких?

— А стаття 32 цього самого закону говорить протилежне. Правда, дивно? Цитую: «Аудіовізуальні медіа громад можуть фінансуватися за рахунок коштів державного бюджету, місцевих бюджетів та бюджетних установ. Державні органи та органи місцевого самоврядування можуть створювати спеціальні бюджетні програми для підтримки розвитку аудіовізуальних медіа громад». Хтось мені може публічно пояснити, як так сталося?

Повертаюся до запитання. Так, більшість редакцій колишніх комунальних медіа сьогодні розвивають свої видання саме як незалежні. Для когось ця реформа була бажаною, хтось тягнув до останнього і не поспішав відмовлятися від підпорядкування місцевій владі. Але зараз, за три роки після завершення реформи, ситуація геть інша. По-перше, крім реформи роздержавлення комунальної преси відбулась ще реформа децентралізації управління, внаслідок якої були створені територіальні громади та пройшли вибори до керівництва цих громад. У дуже багатьох громадах, де було взаємне невдоволення між редакціями медіа та новим місцевим керівництвом, вже встигли пройти шлях від небажання чути одне одного до спроб співпраці. Багато хто і з редакцій, і з громад побачив можливості та шляхи ефективної співпраці, коли ефективне медіа допомагає розв’язувати проблеми громади. І не тому, що відпрацьовує гроші, а навпаки, тому що об’єднує людей навколо вирішення найгарячіших проблем. Сьогодні це й інтеграція переселенців до громад, і спільні зусилля для відновлення зруйнованого росіянами, і оперативне інформування про безпечні шляхи для евакуації та гуманітарну допомогу, і багато-багато іншого. Працівники медіа навчені працювати з інформацією, і вміють працювати з авдиторією. Залучення — один із головних індикаторів ефективності роботи для будь-якого медіа, і кожна редакція щодня дбає, щоб залучення авдиторії було найбільшим. Водночас саме залучення є однією з найбільших складностей у роботі місцевої влади та бізнесу у сфері комунікації. Тож об’єднання зусиль в цій площині є природнім. А коли медіа і влада разом працюють над розв’язанням певної суспільно важливої проблеми, то і витрати на таку роботу можна розподілити у справедливий спосіб. Саме так сьогодні працює більшість із тих реформованих колишніх комунальних редакцій, які сфокусовані на якісному інформуванні своїх читачів, які органічно розвивають і традиційне друковане медіа, і сучасні цифрові канали. Звісно, все ще залишаються ті, хто працює «за старими перевіреними технологіями», але чомусь мені здається, що саме зараз кількість таких редакцій стрімко скорочується. Бо фінансувати роботу редакції, оформлюючи це у будь-який дозволений спосіб, скоріш за все, просто немає чим.

— Відповідно до статті 48 закону, друковані медіа мають надсилати контрольні примірники до Нацради. Чи спроможні вони це робити під час війни?

— Вони завжди надсилали контрольні примірники. Якщо не помиляюся, перелік органів влади, які мали отримувати контрольні примірники, складався чи то з 13 чи то з 14 інстанцій. Можливо, тепер їх стане 15, бо до переліку додасться Нацрада. Я не думаю, що від контрольних примірників відмовились ті, хто раніше їх отримував: Книжкова палата, Мін’юст, Верховна Рада…

— Чи змінює щось закон у реєстрації друкованих медіа?

— Це питання до медіаюристів.

— Закон містить новацію — створення органів спільного регулювання, в тому числі й у сфері друкованих медіа. На ваш погляд, це прогресивна норма? Наскільки вона важлива для друкованої преси? Для її аудиторії? Хто би мав увійти в такий орган співрегулювання від друкованих медіа?

— Мені здається, хоч я і не наполягаю на цій думці, що розробники банально скопіювали норми, які прописали для телебачення. Бо цей закон спочатку розроблявся виключно для телебачення. Саме тому він на 95% сфокусований на роботі телерадіоорганізацій. А телебачення використовує обмежений частотний ресурс, тому там завжди було багато регулювання, і багато норм розроблялися саме шляхом глибокої інтеграції індустрії у процес підготовки різноманітних рішень та правил. Тому співрегулювання є звичною процедурою для телебачення.

Преса до 2023 року якось жила без співрегулювання. Щось змінилося на ринку, що знадобилася така робота? Я про це поки що не чув. Радо послухаю тих, хто це придумав: для чого це, яким чином, із яких джерел буде фінансуватися така робота і яким буде її коефіцієнт корисної дії.

— У законі про медіа з’явилися також новації й щодо відповідальності за порушення законодавства у сфері медіа. Зокрема, з’явився такий засіб реагування, як припис (за незначні порушення). А порушення поділяються на незначні, значні та грубі. Чи допоможе це медіа ретельніше дотримуватися законодавства?

— Ми маємо розуміти, для боротьби з якою проблематикою це запроваджується. Але ми цього не розуміємо. Так, ходили чутки, що все це придумано для боротьби з проросійськими медіа, з пропагандою. Зрозуміло, що прописати прямим текстом в законі таке робоча група не змогла. Але боротися проти поширення проросійських наративів і вкидів потрібно. Тож, якщо вірити публічним заявам, ці норми саме для цього. Саме тому я і кажу, що будемо всі разом уважно дивитися за правозастосуванням. Ну, і за зловживаннями і можливими політичними розправами. Нагадаю, що 2024 року — вибори. (Парламентські вибори можуть відбутись за 4­—5 місяців після завершення дії режиму воєнного стану, — ДМ).

Всі ці нові каральні норми виглядають як дуже ризиковані, з огляду на попередню практику – згадаймо одну тільки боротьбу за суспільну мораль…. Саме тому я й кажу про необхідність персональної відповідальності кожного члена Нацради. Якщо голосуєш — роби це якісно та професійно, щоб твоє рішення було обґрунтованим і не було прийняте під впливом чиїхось інтересів. Шкода, що у Нацради колективна відповідальність…

— Чи не вважаєте ви штраф у розмірі від 10 до 15 мінімальних заробітних плат за грубі порушення занадто великим для друкованих медіа?

— Вважаю, звісно. А враховуючи відсутність персональної відповідальності кожного члена Нацради, який буде голосувати це такий штраф, ще й додаю про небезпечну можливість розправи з «неугодними». Не забуваймо, 2024 — рік виборів. Що ж, схоже, адвокатам додасьться роботи…
Але тут важливо наголосити, що сплата 10—15 мінімальних заробітних плат для телеканалу і для маленької районної газети — неспівставні масштаби лиха. Уявіть, 67 тисяч гривень штрафу (це штраф у 10 мінімальних заробітних плат) для редакції, яка за такі гроші друкує чотири випуски. Тобто штраф за помилку редакції фактично припинить вихід газети. Чи можна співставити таку відповідальність за помилку, якої може припуститися молодий журналіст місцевого видання, із тією величезною роллю для громади, яку таке видання виконує сьогодні?

Чому молодий журналіст? А тому, що саме в місцевих медіа дуже велика частина чоловіків-журналістів пішли на фронт, а жінки-журналістки виїхали разом із дітьми до безпечніших регіонів. На їхні місця часто приходять студенти старших курсів, які є молодими журналістами, і яким ще потрібно вчитися і практикуватися. Вони набувають цих навичок у роботі. Звісно, припускаючись помилок. При цьому ролі, які місцеві медіа наразі виконують в своїх громадах, починаються з надання інформації про відновлення роботи фельдшерсько-акушерських пунктів і крамниць на звільнених територіях. Вони ж розповідають і про інтеграцію в життя громади вимушених переселенців у тилових районах. Ті місцеві медіа, які до війни почали будувати власну службу доставки передплачених видань, сьогодні підвозять мешканцям своїх громад ліки з райцентру, та й самих мешканців часом можуть підвезти, працюючи як мото-таксі. Деякі тираж розвозять на моторолері, бо так дешевше.

А ще місцеві медіа допомагають громадянам отримувати відповіді на складні запитання, використовуючи і свій журналістський мандат і знання того, як працює закон про доступ до публічної інформації. Ну, і працюють як платформи для колективного пошуку рішень для найгарячіших питань громади, як я вище сказав. І при всьому цьому мають право на помилку. Як і кожна людина. Думаю, я пояснив свої аргументи щодо неспівставності штрафу за помилку у місцевому медіа із його значенням для громади. (Відповідно до статті 111 закону порушення суб’єктами у сфері медіа вимог законодавства, за які Нацрада має право застосовувати заходи реагування, поділяються на незначні, значні та грубі. За незначне порушення законодавства Нацрада може винести рішення про припис, а за грубе порушення – штраф. – ДМ).

— Закон дозволив Міноборони  видавати своє  друковане медіа. Що означає норма «Впродовж одного року після прийняття Верховною Радою України рішення про скасування визнання певної держави державою-агресором (державою-окупантом) Міністерство оборони України має привести друковане медіа у відповідність із вимогами цього закону»? Що ця газета існуватиме і після завершення війни?

— Гадки не маю. Можу дати аргументи як за таке видання, так і проти. Але проти України точиться війна, і всі ми маємо отримувати якомога більше перевіреної інформації, бо ця війна ведеться також і в інформаційному просторі. Тому, я думаю, що на сьогодні якісне (!) видання від Міністерства оборони України є доречним. Ключовий акцент — на слові «якісне».

— У перехідних положеннях закону уточнені права і обов’язки журналістів, зокрема що вони зобов’язані подавати для поширення достовірну інформацію та дотримуватися вимог Кодексу етики українського журналіста. Ви як член Комісії з журналістської етики задоволені таким уточненням — згадкою Кодексу на законодавчому рівні?

— Так, дуже задоволений. Це ж про персональну відповідальність журналіста! Кожна людина має персональну відповідальність, а щоб вона про це не забувала — регулярно має стикатися із нагадуваннями. Згадка про Кодекс у законі — прекрасне нагадування. Ще у статті 92 є не менш прекрасна згадка про свободу «галузевого та іншого саморегулювання у сфері медіа та журналістики, яке діє на принципах добровільної участі, самоврядності та невтручання держави». Я вдячний колегам, які доклали чимало зусиль, щоб ця згадка буле закріплена в законі. Адже нею законодавець наголосив, що визнає саморегулювання, і, зокрема, роботу Комісії з журналістської етики як органу саморегулювання в царині дотримання етичних стандартів. Це дуже вагоме повідомлення всім, що розглядати дуже велику кількість скарг на опубліковані журналістські матеріали варто, саме використовуючи інструменти саморегулювання. Так, практику оскарження до суду не скасували, але, аналізуючи скарги, які отримує Комісія протягом року, можу сказати, що скарг, які вирішуються саме шляхом обговорення між скаржником та редакцією, в рази більше. І в усіх цих випадках виправлення помилок та продовження обговорення теми на сторінках медіа дає авдиторії набагато більше цінного контенту, ніж публікація «спростування». Саме тому те, що законодавець дав пораду щодо застосування механізму саморегулювання, є великим позитивом, адже це стимулюватиме розвиток діалогу між скаржником і медіа заради якості контенту, тобто заради надання якісних інформаційних послуг авдиторії. А хіба це не головний пріоритет, зокрема, й закону про медіа?

Головне фото: Максим Волошин/Facebook