Школярі, які щодня їздять шкільними автобусами на навчання у місто, часто вимушені чекати – між рейсом автобусу та уроками є розриви у часі. Щоб вони не нудьгували, їх мають «підхоплювати» гуртки або організовані позакласні години, коли можна виконати домашні завдання. В околицях Нового Бугу нещодавно було закрито 5 шкіл, у школярів виникли тривалі по часу «розриви» у розкладі, і діти були вимушені чекати на свій шкільний автобус годинами. Ми долучились – і громада отримала не тільки рішення цієї проблеми, але й низку супутніх новацій. А у нас зросла аудиторія. Охоче ділимося досвідом.
Є речі, які в місті непомітні. Вони існують десь на периферії – буквально і метафорично – і не потрапляють у фокус уваги тих, хто приймає рішення. Так сталося і у нас, коли реформа шкільної освіти змінила можливості учнів в приміських селах Новобузької громади. І одна, але дуже важлива, деталь залишилась непоміченою.
П’ять сільських шкіл зачинили двері одночасно. Рішення було вимушеним – занадто мало дітей для повноцінних класів, занадто багато вимог Міністерства освіти. Логістику організували швидко: шкільні автобуси, гаряче харчування, місця в міських гімназіях і ліцеї. Держава виконала своє завдання за буквою інструкції. Але рух шкільних автобусів побудований таким чином, що з різних сіл діти приїжджають на навчання до міста в різний час. І вранці, до початку занять, і після їхнього завершення дітям доводиться чекати. Деяким – доволі довго. Весь цей час діти нічим не зайняті. Тобто можуть робити все, що їм заманеться.
Ця непомітна деталь означає, що діти, яким доводиться о 6й ранку виїжджати з дому на навчання, і які повертаються додому ввечері, як після повноцінного за тривалістю робочого дня дорослої людини, не мають ані організованої роботи з виконання домашніх завдань, ані гуртків, які були б підлаштовані під їхній час. Не тоді, коли це зручно керівникам гуртків і коли це стикується з розкладом учнів, які живуть у місті. А тоді, коли діти з сільської місцевості мають час між заняттями та рейсом свого шкільного автобусу.
Щоб знайти розв’язання, багатьох людей потрібно долучити до обговорення. Щоб вони і суть проблеми побачили, і щоб разом знайшли реалістичне рішення
Ми вирішили, що це питання – гарна комунікаційна задача, яку може вирішити наша редакція. І це допоможе і дітям, і школам, і батькам. Але щоб знайти розв’язання для цієї задачі, багатьох людей потрібно долучити до обговорення, щоб вони і суть проблеми побачили (пригадуєте, багато речей залишаються непомітними…), і щоб разом знайшли рішення, яке буде реалістичним. Можливо навіть придумали щось нове, чого наразі ще не існує, але що зможе допомогти дітям ефективно витрачати свій час у школі.
Насправді ми просто не могли не взятися за це питання. Коли було оголошене рішення про закриття шкіл, ми неодноразово чули від мешканців: «Нема школи – нема села». Вони говорили це не як скаргу – це звучало як вирок. Ми не вважали, що це вирок, тому і взяли на себе місію допомогти усім разом зробити так, щоб це не стало вироком насправді. Але те, що редакція газети «Вперед» з Нового Бугу Миколаївської області зробила за кілька місяців – показова історія про важливу роль місцевого медіа, коли воно вирішує діяти, ініціювати і брати на себе певну відповідальність за те, чим живе громада, і що відбувається в ній. А не просто інформує і повідомляє про щось.
Перший крок: знайти союзників
Будь-яка журналістська ініціатива може залишитися добрим наміром, якщо за нею не стоїть реальне партнерство. Редакція розуміла це від початку. Тому нашим першим кроком став дзвінок до начальника відділу освіти Сергія Сотскова.
– Ви ж знаєте, яка це болісна тема? – почув журналіст у відповідь.
Знали. І саме тому телефонували. Зустріч призначили на наступний день – але за п’ятнадцять хвилин до її початку пан Сотсков сам прийшов до редакції. Цей жест сказав більше за будь-які слова: він готовий стати партнером, а не опонентом.
Далі – зустріч з усіма ключовими гравцями: керівниками шкіл, позашкільних закладів, бібліотечної системи, культури й спорту. Відгукнулися всі без винятку. Спільний план намітили швидко. Важче було його виконати – але це з’ясувалося пізніше.
Відгукнулися всі без винятку, і спільний план намітили швидко. Набагато важче було його виконати
Усього відбулося сім зустрічей – з директорами шкіл, педагогами-ветеранами, батьками, учнями та сільськими жителями. Газета стала тим простором, де кожен міг говорити відкрито. Не у скарзі до чиновника. Не у пості в соцмережі без адресата. А в матеріалі, який читає громада й читає влада.
До речі, щодо матеріалів. Ми почали публікувати інформацію одночасно з проведенням зустрічей. У газеті та на Facebook-сторінці розповіли про всі послуги, доступні дітям у місті. Гуртки, секції, бібліотеки, школа мистецтв. Здавалося б, чим це може допомогти в описаній ситуації? Але виявилося, що більшість батьків просто не знали, що все це існує і доступне для дітей з сільської місцевості так само, як і для містян. Інформація – теж дія.
Другий крок: діяти разом
Ситуація почала змінюватись майже одразу, після першої зустрічі та обговорень у медіа. Як ми вже розказали, деякі діти приїжджають до школи за дві години до початку уроків. Інші закінчують навчання і чекають автобуса додому ще дві години. Гуртки є рішенням лиш частковим, бо, наприклад, центр позашкільної освіти «Твій простір» не має ні кадрів, ні ресурсів, щоб повністю заповнити цей мертвий час. Тож батьки запропонували запровадити в школах групи подовженого дня. Щоб діти під наглядом вихователя могли робити домашні завдання або займатися корисною справою, але не марнували час у порожніх коридорах. Це могло б і створити декілька нових робочих місць для тих вчителів, які були скорочені внаслідок закриття шкіл у селах. До речі, сама позашкільна установа «Твій простір» переглянула розклад і почала проводити більшість занять в самих школах, а не лише у власному приміщенні.
Гуртки були лише частковим рішенням, тож батьки запропонували запровадити в школах групи подовженого дня
А у школах запровадили чергування педагогів, щоб сільські діти під час очікування автобуса не залишалися без нагляду. Гімназія №7 поділилась досвідом облаштування «Вулика» – спеціального простору, де школярі, які чекають на автобус, можуть готувати домашні завдання або просто проводити час із користю. Відзначаємо, що матеріал про цей досвід зібрала та підготувала наша студентка-практикантка з Одеської юридичної академії Ліза Попач. Сама вона з села Петрівка, де провела зустріч з односельцями, і дізналась про «Вулик». Тепер цей досвід публічний, і його зможуть використати та повторити інші міські заклади.
Також активізувалися сільські клуби й бібліотеки– особливо під час зимових канікул, які через погоду були продовжені.
Але завдяки обговоренням вдалося не тільки знаходити рішення для описаної нами проблеми. Також виникли і інші важливі питання. Перше з яких – стан доріг. Зокрема тих, по яких їдуть шкільні автобуси. Онук Наталії Іванівни Корнієнко, пенсіонерки з Розанівки, який прийшов на зустріч разом із нею, сказав коротко й точно: «Першочергово треба відремонтувати дорогу, а решта – потім». Дорога з Розанівки до міста – окремий біль. А от у Новодмитрівці кошти на капітальний ремонт дороги були виділені, але то було до повномасштабного вторгнення, і війна перекреслила ті плани. Завдяки дискусіям і це питання вдалося актуалізувати.
Обговорення дозволили не тільки знаходити рішення для основної проблеми. Вони також привернули увагу до інших важливих питань
Тож ми пишаємося, що за такий короткий час – усього за два місяці – завдяки нашій активній позиції відбулося чимало продуктивних змін. Зокрема, до позашкільної освіти та дозвілля вдалося залучити близько третини дітей із приміських сіл. П’ятеро педагогів-ветеранів повернулися до громадської активності. Троє вчителів закритих шкіл знайшли місця в міських закладах. Питання ремонту дороги з Розанівки офіційно повернулося до порядку денного міської ради. За підсумками проєкту редакція підготувала конкретні рекомендації для місцевої влади та офіційні запити до відповідних інстанцій.
Цінні супутні новації
Розмовляючи з батьками та вчителями, зокрема у тих селах, де школи були закриті, наші журналісти побачили те, чого не видно зі звітів. Так, вже згадана пенсіонерка Наталія Іванівна Корнієнко з Розанівки, цікавилась, чи може влада знайти рішення, яке допоможе пенсіонерам діставатися до міста. Адже автобусного сполучення немає, тож поїздка до лікаря коштує від п’ятисот до тисячі – стільки потрібно заплатити за таксі. При пенсії до чотирьох тисяч гривень поїздки до лікаря стають нереалістичними. Тож пані Наталія запитала: чи можна, щоб бабуся могла поєднати візит до лікаря з тим, щоб відвезти онука на заняття в гурток? Так би і шкільний автобус не їздив напівпорожнім, і проблему з транспортом можна було б частково вирішити.
Завдяки обговоренням, декілька раніше звільнених вчителів знайшли роботу, громада шукає рішення щоб пенсіонери могли доїхати до міста, а історії закритих шкіл потрапили у Музей освіти
Інший аспект на наших дискусіях підняли вчителі закритих шкіл – більшість із них пенсіонери, які пішли на відпочинок разом із закриттям своїх закладів. Вони звернули увагу, що варто зберегти пам’ять та історію населених пунктів, зокрема і історію закритих шкіл. Ми цю ініціативу, звісно, підтримали. І ці викладачі, разом із журналістами нашої редакції, написали п’ять історичних нарисів про школи, яких більше немає. Тепер вони в Музеї освіти Новобузької громади і вже не підуть в забуття. До речі, анонси цих нарисів у Facebook зібрали масову реакцію – від випускників, від колишніх вчителів, від людей, які давно виїхали з цих сіл, але пам’ятають.
Висновок, яким хочеться поділитись
У маленьких громадах часто немає того, що в містах здається само собою зрозумілим: структур, які стоять між людиною та владою. Газета «Вперед» взяла на себе цю роль – і виявилось, що для цього не потрібні надресурси. Потрібна готовність слухати і говорити відкрито.
Діти з приміських сіл їдуть до школи розбитими дорогами. Вони їдуть не просто заради навчання – вони їдуть заради майбутнього, якого вже немає вдома. І комусь треба було помітити, яку ціну платить за це кожна сім’я.
Найкращі свідчення корисності: збільшення переглядів матеріалів на 78%, а взаємодії з ними на 89%
Газета помітила. Стала посередником між тими, хто платить цю ціну, і тими, хто може її зменшити. Це помітила наша аудиторія. Кількість читачів Facebook-сторінки газети зросла на 18%. Перегляди публікацій – на 78%. Взаємодія з матеріалами – на 89%. За 28 днів сторінка набрала понад 103 тисячі переглядів.
І хоча наш проєкт завершився, робота продовжується. Адже проблеми вирішені лише частково. Важливо, що тепер основні питання обговорюються і вирішуються разом – влада, громада і газета співпрацюють. Це точно збільшує залучення і взаємодію. А значить – і результати будуть кращими та швидшими.
АВТОРИ: Людмила Зубова-Кульчицька, журналістка та Олексій Погорелов, президент Української Асоціації Медіа Бізнесу
Матеріал підготовлено за фінансової підтримки Української Асоціації Медіа Бізнесу коштом Українського медіафонду