…або копіпейстером. Правила ввічливого й розумного використання чужого контенту.
Було б круто звести цей текст до одного речення: «Пишіть своє, чужого не беріть». На жаль, дійсність складніша. Журналісти щодня мають справу з фактами та коментарями, які знайшли й опублікували інші. Не завжди є час, сили і сенс дублювати чужу працю, щоб здобути ексклюзив. Чимало онлайн-видань узагалі не шукають новин самі, а працюють як куратори (або просто агрегатори) чужого контенту. Правила їхньої роботи теж хотілося б, але не вийде, звести до речення «Взяв чуже — гіперпосилайся». Спробуємо сформулювати принципи, які дозволять використовувати чужий контент і не чутися крадієм або роботом-копіпейстером.
Нічого нічийого в інтернеті немає. Будь-яка одиниця контенту (текст, фото, картинка, цитата) має першоджерело й автора. В ідеалі, використовуючи цю одиницю контенту, журналіст має послатись на першоджерело й назвати автора.
Якщо ви маєте підозру, що контент не створений редакцією видання, в якому ви його побачили, а звідкись узятий без посилання, краще не беріть його: це небезпечно. Якщо автор тексту не названий або не зрозумілий, теж будьте пильні.
Якось у Фейсбук-стрічці я побачив посилання на матеріал із заголовком «Погляд з-за кордону на українських чоловіків» та припискою: тут, мовляв, багато гіркої правди. Цей текст опублікований у багатьох здебільшого емігрантських виданнях без підпису авторки. Я засів за ґуґл і невдовзі знайшов першоджерело: «О подкаблучниках и лохах глазами американки». Матеріал не про українців, а про росіян, написаний російською емігранткою. Залишу зміст на совісті авторки, хоча мені такі узагальнення не до душі. Та якби крадії контенту, перекладаючи текст, не приховали того, що він написаний росіянкою про росіян, його доля в україномовному інтернеті була б зовсім іншою. А якби наступні копіпейстери цікавились автором і першоджерелом, то й поготів.
Бувають редакційні тексти, опубліковані без зазначення авторства: найчастіше це новини. Використовуючи їх, можна обмежитись гіперпосиланням. Але якщо текст явно авторський, наприклад, аналітичний чи публіцистичний, написаний від першої особи, але не підписаний, будьте з ним обережні: ймовірно, він або замовний, або звідкись украдений.
Якщо можете не копіювати — не копіюйте. Можливо, ви пам’ятаєте текст про те, як припинити кривдити козу. Він напівжартівливий, але одна порада в ньому точно серйозна: функція копіювання чужого тексту має бути якщо не заборонена, то зведена до мінімуму. Наприклад, можна копіювати пряму мову, якщо вона записана без помилок (інакше її слід відредагувати). Що ж до мови авторської, то розповідати історії своїми, а не чужими словами — частина здорових стосунків з аудиторією.
Копіпейст — це щоденна прогулянка мінним полем. Спершу ви пильні, але згодом розслабляєтесь і рано чи пізно наступите на міну, тобто притягнете у своє видання якусь лажу.
Два роки тому журналістку комунального видання «Харьковские известия» звільнили за слова «россияне праздновали вторую годовщину возвращения Крыма в состав РФ». З мінним полем роботу журналіста порівняла саме вона. Як саме їй спало на думку опублікувати в газеті матеріал сайту «Русская весна», невідомо, але відтоді схожі випадки траплялись не раз. Свіжий приклад: у новину про призначення Марка Етерингтона заступником голови місії Організації безпеки та співробітництва в Європі потрапив текст: «Також він брав участь в європейських місіях в Хорватії, Боснії, Сербії і Косово. Тобто, доклав руку до розвалу Югославії, а потім і Сербії». Він узятий із блогового допису, де Етерингтона названо «падальщиком». Фразу прибрали, але матеріал устиг помандрувати далі. Тож копіпейст — це ще й небезпека поширити російську пропаганду або ще якусь бридоту. А взагалі про нищівні наслідки копіпейсту написав книжку Нік Дейвіс, із яким у нас є інтерв’ю.
Якщо не дозволяють брати — не беріть. У більшості онлайн-видань у «підвалі» (в самому низу головної сторінки), а в друкованих виданнях у вихідних даних є умови републікації контенту. Наприклад, на TheБабель: «the Бабель не проти передруків, але спочатку напишіть редакції». Vectorкаже прямо: «коли використовуєте матеріали з сайту, робіть у першому абзаці гіперпосилання». А от NV.ua має цілий талмуд правил використання контенту, й Liga.net також. Сайт «Освіторія» попереджає: «Передрук або цитування матеріалів дозволяється в обсязі не більше 25% тексту і тільки у разі розміщення прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання, яке веде на сторінку копійованого матеріалу на сайті…» і так далі.
Чи редакції відстежують, хто передер їхній контент без дотримання цих вимог, і подають на порушників до суду? Рідко. Більшість змирилась із тим, що на їхніх матеріалах паразитують. Але користатись цим не варто. По-перше, це негарно. Пам’ятаю, спостерігати, як моя «Абетка львівського транспорту» приносить трафік і лайки стерв’ятникам, було просто фізично боляче. По-друге, рано чи пізно хтось нелінивий дасть вам по пальцях. Шанси отримати позов зростуть, якщо братимете контент видань, які його продають, — друкованих чи тих, які мають пейвол.
По-третє, це питання репутації, а отже, майбутнього. Десять років тому, коли інтернету в Україні було мало, повна републікація (добре, якщо з гіперпосиланням) була звичною практикою, а деякі видання рахували кількість скопіпейщених у них колегами матеріалів як показник успішності. Зараз чужим контентом наповнюються дешеві агрегатори, сайти-одноденки та «зливні бачки». Ви не хочете бути в такому товаристві, правда ж?
Що робити, якщо у виданні немає ніяких застережень щодо використання контенту? Раджу в усякому разі ставити гіперпосилання на джерело, а якщо матеріал авторський, то просити дозволу на републікацію в редакції.
Оприлюднені факти не належать нікому. Авторське право не поширюється на імена, назви, загальновживані слова та словосполучення, факти, ідеї, відкриття, системи та методи діяльності. Проте воно може захищати спосіб, у який ці речі передаються чи формулюються (наприклад, текст і картинки). Минає певний час, — важко сказати, який конкретно, але недовгий, — і ексклюзивні факти, віднайдені журналістами, стають надбанням суспільства. Такі факти можна просто переповідати, ні на кого не посилаючись; ми ж не пишемо «як повідомив підручник географії, Дніпро впадає у Чорне море».
Навіщо тоді взагалі посилатись, якщо можна переказувати чужі новини своїми словами? Про деякі причини вже йшлося тут. Ще одна причина — ввічливість і повага до колег, які добули інформацію.
Запозичувати слід із першоджерела. Або, принаймні, звірятися з ним. Інші видання, які вже републікували текст, могли доповнити його своїми знахідками. Їхні доповнення варто використовувати з посиланням на них. Але вони могли й спотворити повідомлення першоджерела чи викинути важливі моменти. Крім того, першоджерело могло виправити повідомлення вже після того, як помилкова інформація розійшлася іншими виданнями. Наприклад, у перші години після масового вбивства в Керчі 17 жовтня медіа поширювали новини про те, що в коледжі вибухнув газовий балон, із посиланням на кримські видання, телеграм-канали і російські інформагентства. Згодом першоджерела повідомили про те, що сталося насправді, подекуди замінили новини про вибух газу, подекуди видалили, але неправдиві повідомлення ширились далі й залишаються доступними досі.
Бачите тлумачення чиїхось слів — перевірте ці слова. Нещодавно я мало не купився на новину про те, що телеканал «Інтер» перепрошує своїх глядачів за збільшення кількості української мови в ефірі. Потім подивився відео, про яке йшлося: приємного там мало, але вибачень за українську нема.
Іноді сенсаційна новина про те, що хтось щось сказав, з’являється через не прочитану чи свідомо проігноровану іронію. Так було зі словами Андрія Парубія про те, що Гітлер був найбільшим демократом: російські та проросійські медіа змогли розігнати цей скандал лише тому, що в їхніх матеріалах не було повної цитати та відео. Те саме сталося зі словами Андрія Садового про те, що єдиний знешкоджений в Україні російський агент — Міхеїл Саакашвілі. Сарказм був очевидний тим, хто чув ці слова, але не тим, хто читав вирване з контексту й витлумачене повідомлення «Садовий назвав Саакашвілі російським агентом». Недоброзичливці не повірили навіть після пояснення.
Дослівно перекладаєте чужий текст — зважайте на вимоги. Наприклад, The New York Times, яка заробляє на доступі до цифрового контенту, забороняє робити зі своїми матеріалами будь-що, крім читання. Але нагадую: переказувати своїми словами чужі матеріали можна, якщо ви не привласнюєте авторство чужих думок і посилаєтесь на джерело. Тому реферативний переклад (адаптація) із гіперпосиланням на оригінал, як на мене, не гріх. Хоча люди з більш ортодоксальними поглядами на інтелектуальну власність зі мною не погодяться.
Машинний переклад — це небезпечно. Працюючи з чужим контентом, ви можете користуватись онлайн-перекладачем як підказкою, але набирати перекладений текст обов’язково руками — інакше помилки та ляпи неминучі. Про те, щоб ці помилки залишились непоміченими, подбає авторська сліпота. Є безліч кумедних прикладів. Мій улюблений цей:
Як «Кличко» перетворилось на «Кубоподібних»? Найімовірніше, програма, якою користувався ледачий копіпейстер, за відсутності перекладу підставляла сусіднє слово зі словника. Згадки про «партію УДАР Віталія Кубоподібних» ви можете наґуґлити в поважних виданнях. У Віталія Кубоподібних є друг Георгій Лою. В оригіналі він Тука, а що «тук» є старослов’янським словом на позначення жиру, то перекладач сумлінно знаходить український відповідник: лій. Словом, пишіть руками, й Ольга Богомолець у вашому тексті не перетвориться на Ольгу Прочанин ????
Картинки теж можна спробувати не красти. Є сайти, де вони безкоштовні. Наприклад, ці. Хоча актуальних ілюстрацій для новин про поїздку Ляшка в Крижопіль ви там не знайдете, як і фотографій нової сонячної електростанції на Яворівщині. Потреба ілюструвати щодня десятки або сотні публікацій в умовах, коли за крадіжку чужого зображення можуть влаштувати скандал або навіть судовий позов, змушує редакторів онлайн-видань використовувати фото-заглушки. Типу такого:
Якщо ви зависли, шукаючи на фото конячку-сосиску, припиніть: її там нема. Конячка, до речі, симпатична. Щоб використати її фото легально, треба передплатити фотострічку агенції Solent News. Страшилок для тих, хто опублікує їхній контент і не заплатить, на сайті Solent News немає: на Заході такі дії за замовчуванням сприймаються як злочин.
Більшість українських онлайн-видань і частина друкованих поки що не можуть дозволити собі регулярно купувати ілюстрації. Але можуть подбати про те, щоб ситуації, коли доводиться брати чуже фото, траплялись якомога рідше. Впорядкувати редакційний фотоархів — там можуть почати знаходитись потрібні зображення, якщо знати, що і де шукати. Доручити фотографу, якщо він є в команді, назнімати людей, місць і будівель, які часто фігурують у виданні. Заохотити журналістів учитися фотографувати хоча б на смартфон. Автори ж, готуючи матеріал, можуть більше думати про те, чим він буде проілюстрований, і звертатись по ексклюзивні фото до героїв або прес-служб.
Ще одне поки що умовно легальне джерело портретних фотографій — соціальні мережі. Якщо людина виклала фото на своїй сторінці у відкритому доступі, журналісти вважають, що його можна публікувати з посиланням на цю саму сторінку. Звісно, якщо автор фото відомий, його потрібно назвати. Хоча думаю, що з часом ставлення авторів і правовласників до поширення позиченого в соцмережах контенту засобами масової інформації стане суворішим, і цю шпаринку прикриють.
До речі, про соцмережі. Використання контенту з соцмереж — предмет запеклих суперечок і тектонічних зсувів у звичних редакційних практиках. Соцмережі стали середовищем, де поширюють інформацію та коментарі дедалі більше ньюзмейкерів і лідерів думок. А стрічка фейсбука — головним вікном в інформаційний простір для журналістів і редакторів. Використання соцмереж як джерела інформації (фактів і коментарів) — окрема тема, до якої ми повернемось. А зараз трохи про те, як поводитись коректно, запозичуючи з соцмереж готові тексти, фото і відео.
Люди, які іноді пишуть у фейсбуку осмислений текст довжиною бодай у кілька абзаців, мають великі шанси зненацька побачити свої дописи в розділі «блоги» чи «колонки» на якомусь сайті. Чимало редакторів-спритників наповнюють свої видання в такий спосіб ексклюзивним і безкоштовним контентом. У найкращому разі вони дають гіперпосилання на фейсбук-сторінку автора. Але не питають, чи погоджується він на публікацію.
Описана практика — це, м’яко кажучи, свинство. Хочете опублікувати текст — запитайте дозволу в автора. Далеко не завжди, пишучи текст для читачів свого фейсбука чи інстаграма, людина хоче бачити його на сайті «Крижопіль тудей». Те саме стосується фотографій із соцмереж, із яких сайти формують фоторепортажі й галереї, та відео, які потрапляють до тематичних добірок.
Ще один формат, популярний серед онлайн-видань — «реакція соцмереж». Журналіст збиває докупи десяток-півтора дописів у фейсбуку, твітері чи інстаграмі на злободенну тему. Добірка виходить не репрезентативна, адже до неї потрапляють, перш за все, мешканці авторової «бульбашки»: друзі та ті, на кого він підписаний. Поза тим, цей формат вимагає мінімальних зусиль журналіста (гортаєш і копіпейстиш) та подобається читачам.
Готуючи такий матеріал, компіляторові варто зважати на те, чи контент не був опублікований у режимі обмеженого доступу (тільки для друзів). Фото, відео й дописи, адресовані обмеженій аудиторії, в жодному разі не можна виносити на загал без дозволу. Що ж до відкритих дописів, то тут варто врахувати, чи автор звик до публічності, чи готовий він до того, що його фото, відео чи текст побачить велика чужа аудиторія. Якщо є підстави думати, що ні, краще перепитати.
Інша річ — збирання історії зі шматочків контенту, опублікованого свідками чи учасниками процесу. Такі «прямі трансляції» (ось, наприклад) з’являються в онлайн-виданнях під час важливих подій, наприклад, виборів або катастроф. Або якщо журналіст описує чергову сценку так званої твітер-дипломатії. Тут важливо пересвідчитись, що сторінка, яку ви цитуєте, не фальшива (офіційні сторінки чиновників, політиків і знаменитостей у фейсбуку і твітері позначені синьою галочкою, хоча не обов’язково людина без галочки — фейк). Ну, а включати в такі матеріали дописи людей, про яких ви нічого не знаєте, — це чергова прогулянка мінним полем. І взагалі, коли маєте справу з контентом із соцмереж, завжди краще переперевірити, ніж недоперевірити.
Джерело: Media.Lab