Війна загострила багато проблем і в окремих сім’ях, і в суспільстві в цілому. Але найважче – дітям, які, як відомо, не обирають собі батьків. Натомість вимушені з ними жити. Держава розвиває практику патронатних сімей, і це важлива професія, за яку людям платять гроші. Проте основна перешкода – знаходити тих, хто готовий взяти на себе відповідальність працювати патронатним батьком чи мамою. Наша редакція змогла досягнути, дійсно, дуже важливих результатів для громади у цьому питанні, якими ми охоче ділимося з іншими. Адже це і нова оплачувана робота, що дуже важливо для громад, і краще життя для дітей.
Діти в Україні живуть в різних обставинах. Власне, як і сім’ї. У нашій, Новобузькій, громаді, яка знаходиться в Миколаївській області, за даними Служби у справах дітей, 41 з 4000 дітей живуть без батьківського піклування або є сиротами. При цьому 37 з них влаштовані у сімейні форми виховання. Але є ще одна категорія дітей — ті, хто має біологічних батьків, проте ці батьки з різних причин не можуть або не хочуть ними опікуватись. Алкоголь, наркотики, психологічні травми, неконтрольована поведінка — всі ці проблеми тільки загострились після 2022 року. Але дітей, у яких з батьками трапилось таке нещастя, не можна передати до прийомної родини — юридично вони мають батьків. Їх також не можна відправити в інтернат — це небажано і шкідливо. То що робити? Держава знайшла рішення: патронатні сім’ї.
Нова професія, про яку мало хто знає
Патронатний вихователь — професія, нова для України. Суть проста: сім’я або навіть одинока людина тимчасово приймає дитину, яка потрапила у складні обставини, — зазвичай на три-шість місяців, поки біологічні батьки наведуть лад у своєму житті. Це оплачувана професійна робота вдома: із заробітною платою, страховим стажем, під постійним супроводом служби у справах дітей.
Найважча перешкода – невпевненість патронатних батьків, що вони “потягнуть” відповідальність за чужу дитину
Модель виглядає працездатною. Але на практиці Новобузька громада опинилась перед стіною нерозуміння. З трьох подружжів, які спочатку погодились спробувати свої сили, — всі троє відмовились ще під час навчання. Таке навчання є обов’язковим, і його завдання – допомогти батькам розпочати будувати взаємодію з дитиною та іншим важливим аспектам такої роботи. Але як і в будь-якій справі, тут важлива не тільки готовність і бажання, але вміння та віра в себе. Перші подружжя відмовились, бо були не впевненими в тому, що “потягнуть” відповідальність за чужу дитину.
Ми зрозуміли, що потрібно включитися нам – дуже багато моментів потребували якісної комунікації, пояснень, обговорень. Так редакція газети «Вперед» включилась в роботу.
Перший крок – вибудувати місток довіри
Команда могла б обмежитись одним матеріалом — розповісти, мовляв, «є така послуга, телефонуйте». Але це б не допомогло будувати довіру. А без довіри, зрозуміло, виникає страх та невпевненість у тому, що “я зможу”. Тож редакція обрала інший шлях: не оголошення, а розмова. Не інструкція, а діалог. Не разова публікація, а послідовна, терпелива, багатошарова комунікація з громадою.
Перший крок — відкрита зустріч із партнерами, яку записали на відео і розмістили у Facebook. Сорок хвилин — чималий хронометраж для соцмережі. Але її переглянули 677 підписників. Люди хотіли розібратись.
Далі пішла системна робота. Начальник Служби у справах дітей Вікторія Захарчук і головний спеціаліст Наталія Тарасюк написали роз’яснювальні статті — доступно, без канцеляриту.
Справжньої знахідкою стало опублікувати особистий номер телефону керівника проєкту, щоб кожен, хто боїться запитувати публічно, міг зателефонувати і поговорити без свідків
Редакція опублікувала покроковий опис шляху кандидата: що потрібно зробити, куди звернутись, чого очікувати. З’явились розгорнуті матеріали про досвід патронатних родин, створених роком раніше — живі, конкретні, з реальними людьми та їхніми словами.
А потім ми зробили щось нетипове для офіційних інституцій: опублікували особистий номер телефону керівника проєкту «Громада для дитини: турботливе коло». Щоб кожен, хто боїться запитувати публічно, міг зателефонувати і поговорити без свідків. Конфіденційність — це теж повага до людини.
Запитання, які розказали про страхи людей
Запитань надходило багато. І вони самі по собі стали дослідженням — бо показали, що саме зупиняє людей від рішення.
Питали про зарплату. Про те, чи отримає дитина фінансову допомогу від держави. Про бронювання від мобілізації для військовозобов’язаних чоловіків. Про соціальний супровід. Але найчастіше — про відповідальність: а що, як щось піде не так?
Люди говорили нам, що їхній найбільший страх — відповідальність за чужу дитину. Невідомість. Відчуття, що ти один на один із проблемою, яку не вмієш розв’язати
Усі відповіді публікувались і в газеті, і у Facebook. Редакція усно опитала жителів громади і підтвердила головне: найбільший страх — це відповідальність за чужу дитину. Невідомість. Відчуття, що ти один на один із проблемою, яку не вмієш розв’язати.
Відповіддю на цей страх стало не переконування словами, а показ живого прикладу.
Історія, яка принесла 7370 переглядів
Команда ініціювала зустріч у дитячому будинку сімейного типу, заснованому Іваном та Оленою Ухалями, де виховують десятеро прийомних дітей. До цієї родини запросили іншу — ту, яка вже виховує п’ятьох і планує прийняти ще п’ять. Мета зустрічі — не лекція і не семінар. Просто: одна родина ділиться досвідом з іншою. Людина — людині. Без посередників.
Люди дивляться на інших людей, які роблять те, що здається неможливим — і справляються
Журналісти зняли відеоролик. За пару днів він набрав 7370 переглядів. Цифра говорить сама за себе: люди дивляться не стільки на офіційні роз’яснення (хоча і така інформація потрібна), скільки на живих людей, які роблять те, що здається неможливим — і справляються.
Студенти, безробітні і викладач, яка не пройшла повз
Паралельно редакція шукала нові аудиторії. І знайшла несподівану. Журналісти зустрілись із викладачем суспільних дисциплін Новобузького педагогічного коледжу Т. Й. Горб і передали їй матеріали про патронат. Викладач зацікавилась і почала розповідати про нову професію на своїх лекціях. А потім зробила наступний крок — запланувала запросити фахівців Служби у справах дітей та Центру зайнятості на заняття. Бо студенти — особливо ті, хто навчається заочно і живе в сільській місцевості — нерідко мають труднощі з пошуком роботи. А патронатний вихователь — це легальна, оплачувана, суспільно важлива робота, яку можна виконувати вдома.
На заняття, яке більше нагадувало цікаву ділову зустріч, прийшли, аби особисто зустріти гостей і взяти участь у діалозі, директорка закладу Людмила Созонова, її заступниця з навчально-виховної роботи Валентина Круль і соціальний педагог Олена Джумига. А далі вони розширили поле інформування про послугу патронатних родин через Центр підтримки педагогів, створений при педколеджі, де проходять курси підвищення кваліфікації освітяни всього регіону. Загалом, це був результативний хід редакції – донести інформацію про нову послугу до тих людей, які професійно готові до патронату.
Патронатний вихователь — це легальна, оплачувана, суспільно важлива робота, яку можна виконувати вдома
Окремою домовленістю стала участь Служби у справах дітей у семінарах Центру зайнятості — щоб про цю можливість дізнавались і безробітні. Тихий, непомітний, але дуже практичний крок.
День, коли діти малювали писанки
Але найсвітлішою сторінкою проєкту стала не цифра і не договір. Це була Вербна неділя в регіональному ландшафтному парку «Приінгульський».
Редакція звернулась до давнього партнера — колективу парку. Наукові співробітники погодились прийняти двадцятьох дітей разом із прийомними батьками і патронатними вихователями у вихідний день. Екскурсія по екологічній стежці «Знайомі незнайомці», інтерактивні ігри, майстер-клас із писанкарства стали справжнім відкриттям для двадцятьох дітей, які в звичайному житті мали надто мало свята.
Відео з того дня набрало понад дві тисячі переглядів. Але важливіше інше: парк погодився і надалі приймати дітей цієї категорії з особливою увагою. А редакція уклала договір на висвітлення діяльності парку на 2026 рік — і це не лише красива співпраця, а й реальна фінансова підтримка видання.
Так один теплий день у природі обернувся довгостроковим партнерством.
Результати, які говорять цифрами і долями
За достатньо невеликий час – усього два місяці, коли ми виконували свій проєкт – сталося дуже багато позитивних подій. У Новобузькій громаді знайдено кандидата на патронатну родину. У Вільнозапорізькій громаді дві сім’ї пройшли весь шлях і стали патронатними вихователями. У Казанківській — створено одну патронатну родину. За час проєкту троє дітей влаштовано під патронат: двоє — у Казанківській громаді, одна дитина — у Вільнозапорізькій.
І це – після відмови трьох сімей на етапі навчання. А ще розпочалась взаємодія між Новобузьким педагогічним коледжем, Службою у справах дітей і Центром зайнятості. Найвижливішим насправді є зміна ставлення до цього питання у громаді. Вже зараз бачимо інтерес, який виявляють мешканці. І діти будуть доглянутими, і частина мешканців знайде собі корисну та оплачувану роботу.
Найціннішим результатом є зміна ставлення в громаді. Вже зараз бачимо інтерес, який виявляють мешканці
Результати для самої газети не менш промовисті. За 28 днів — 147 376 переглядів. Взаємодія з матеріалами: 12 370 осіб. Приріст підписників сторінки у Facebook — 376%. За останній тиждень перегляди зросли на 106%, взаємодія — на 66%.
Матеріали читали у п’яти громадах Баштанського району: Новобузькій, Казанківській, Баштанській, Вільнозапорізькій та Софіївській. Місцева газета — з охопленням регіону. Це і є сила місцевої преси, коли вона працює правильно.
Що зробила редакція — і чого це вчить інших
Якби цю історію треба було переказати одним реченням, воно звучало б так: ми взяли ініціативу у свої руки, активно шукали способи налагодити взаємодію між різними людьми, допомагали людям і зацікавитись, і отримати відповіді на запитання, які вони, можливо, соромились поставити вголос або під час колективних зустрічей та занять. При цьому ми робили саме журналістську роботу – і не перебирали на себе обов’язки соціального органу.
Для інших редакцій, які захочуть іти подібним шляхом, — кілька практичних висновків із нашого досвіду.
Ми взяли ініціативу у свої руки, допомагали людям зацікавитись і отримати відповіді на запитання, які вони соромились поставити вголос
Починайте з діалогу, а не з оголошень. Перша зустріч із партнерами, знята на відео і відкрита для всіх, — це запрошення до розмови, а не директива згори. Люди відчувають різницю.
Знайдіть справжні страхи — і відповідайте саме на них. Опитування жителів показало: головним є страх відповідальності. Не бюрократія, не гроші. Саме цьому страху редакція присвятила найбільше зусиль — і показувала живих людей, які впоралися.
Шукайте нові аудиторії там, де їх не шукали. Студенти педагогічного коледжу, безробітні в Центрі зайнятості — це не очевидні адресати теми патронату. Але саме там виявились люди, для яких ця можливість може стати і роботою, і покликанням.
Не бійтеся особистого контакту. Особистий номер телефону керівника проєкту — це ризик, але і сигнал: ми відкриті, ми не ховаємось за офіційними відповідями. Довіра будується саме так.
Показуйте, а не розповідайте. Відео з дитячого будинку сімейного типу родини Ухалів і з дня відпочинку у РЛП «Приінгульський» набрали разом майже десять тисяч переглядів. Жоден текстовий матеріал не дав такого охоплення. Живі люди, живі діти, живі емоції — це переконує краще за будь-які аргументи.
Будуйте партнерства, які живуть після проєкту. Домовленість із РЛП «Приінгульський» про постійну увагу до дітей, договір на висвітлення його діяльності — це не разова акція, а довгострокові стосунки, вигідні обом сторонам. Саме так редакція залишається у темі, навіть коли грантовий період завершився.
Замість висновку
Проєкт «Громада для дитини: турботливе коло» — це не просто журналістська кампанія. Це демонстрація того, навіщо взагалі існує місцева газета в час, коли всі читають новини у смартфоні.
Існує — щоб знати свою громаду зсередини. Щоб розуміти, чого бояться люди і на що вони здатні. Щоб будувати довіру між інституціями і звичайними родинами, які ніколи б не наважились відкрити двері самі — але наважились, коли хтось пояснив, підтримав і показав живий приклад.
Троє дітей знайшли тимчасову родину. Три громади отримали нові патронатні сім’ї. Тисячі людей дізналися про нову професію.
І за всім цим — газета, яка вирішила, що її робота — не просто писати про життя, а змінювати його на краще.
АВТОРИ: Людмила Зубова-Кульчицька, журналіст, керівник проєкту “Громада для дитини: турботливе коло”, та Олексій Погорелов, президент Української Асоціації Медіа Бізнесу
Матеріал підготовлено за фінансової підтримки Української Асоціації Медіа Бізнесу коштом Українського медіафонду