Чи можуть медіа бути відповідальними без зовнішнього тиску? Відповідь криється у практиці саморегулювання, яка базується на етичних принципах і довірі. Українські редакції мають можливість розвивати культуру добровільного дотримання професійних стандартів, але для цього потрібна внутрішня мотивація, підтримка експертного середовища й постійна просвітницька робота.
Чим відрізняється саморегулювання від державного нагляду, та як медіа можуть використовувати цей інструмент пояснили члени Комісії з журналістської етики — перший секретар Національної спілки журналістів України Ліна Кущ і президент Української Асоціації Медіа Бізнесу Олексій Погорелов.
Що таке саморегулювання в медіасфері?
Перший секретар Національної спілки журналістів України (НСЖУ), членкиня Комісії з журналістської етики (КЖЕ) Ліна Кущ пояснює, що в будь-якій сфері поняття «саморегулювання» означає домовленість учасників про правила, за якими вони працюють, і яким чином вони можуть впливати на тих, хто цих правил не дотримується.
«Медіа домовляються про ті правила й зобов’язання, які вони на себе беруть добровільно. Це не прописано в законі, але потрібне, щоби зберігати довіру до медіа й до журналістики загалом. Саморегулювання захищає і права споживачів інформації на те, що та інформація, яку вони отримують із медіа, буде в межах цих правил», — пояснює Ліна Кущ.
Член Комісії з журналістської етики, президент Української Асоціації Медіа Бізнесу Олексій Погорелов говорить, що у слові саморегулювання є два важливі акценти. Перший — на частині «само». Цей акцент означає, що журналіст і медіа самостійно й добровільно беруть на себе зобов’язання дотримуватися певних правил, вимог до якості роботи, які зведені в Кодексі етики українського журналіста. Відповідно другий акцент — на частині «регулювання» — це про Кодекс етики.
«Кодекс є зведенням правил, внутрішньогалузевих домовленостей, які індустрія взяла для себе як важливий перелік, і дотримання яких може бути певною гарантією якості журналістського матеріалу, його цінності для авдиторії. Стосовно журналістської етики — це означає як правила роботи з інформацією, так і повагу до авдиторії, а також увагу до особливо чутливих тем. А ще – , відокремлення особистих суджень журналіста від фактів, щоб авдиторія точно знала, що саме є фактом, а що — думкою журналіста, яким би не був рівень [його чи її] експертизи. Саме завдяки дотриманню вимог Кодексу етики українського журналіста забезпечується й виконання правила “не нашкодь», й підтримується повага до особистої думки споживача інформації», — пояснює Олексій Погорелов.
Він додає: саморегулювання означає, що журналісти й медіа, які добровільно беруть на себе зобов’язання дотримуватися вимог Кодексу етики, фактично обіцяють своїй авдиторії, що працюватимуть, дотримуючись етичних стандартів. Держава не має ніяких важелів та інструментів примусу за порушення вимог Кодексу етики.
Структура медіарегулювання
Олексій Погорелов нагадує, що держава встановлює правила й оформлює їх у вигляді законів, постанов та інших обов’язкових до виконання директив. Медіа й журналісти зобов’язані дотримуватися вимог цих нормативних документів. За порушення держава вчиняє ті чи інші дії. Наприклад, за порушення норм Закону «Про медіа» Національна Рада з питань телебачення та радіомовлення України може спочатку надіслати письмове попередження, а потім ухвалити рішення про штраф. І якщо медіа самостійно не заплатить цей штраф, держава через суд може примусово стягнути цю суму або з медіа як підприємства, або навіть із його власників.
Водночас саморегулювання не має інструментів примусу. «Якщо журналіст, який обіцяв авдиторії працювати згідно з Кодексом етики, правил не дотримався, і Комісія з журналістської етики як орган саморегулювання ухвалила рішення, що в такому-то журналістському матеріалі порушений такий-то пункт Кодексу етики, то відповідно це впливає на репутацію та знижує довіру до цього журналіста чи медіа», — пояснює Погорелов.
Саморегуляція — через пояснення, навчання, діалог із представниками вразливих груп — допомагає змінювати підходи журналістів до висвітлення різних тем. Зокрема запобігає дискримінації та мові ворожнечі.
«Ми можемо роз’яснювати журналістам щодо шкідливості дискримінації загалом, у чому вона виявляється і як не треба писати. Також ми можемо контактувати з поліцією для того, щоб не вказувала національність правопорушника у своїх пресрелізах, тому що з точки зору закону неважливо, людина якої національності вчинила те чи інше правопорушення. А пряме цитування пресрелізу, де національність порушника зазначена, призводить до непотрібного наголосу на цьому і є ознакою дискримінації », — пояснює Ліна Кущ.
Якщо головним регулятором із боку держави є Національна рада з питань телебачення і радіомовлення, то Комісія журналістської етики є органом саморегулювання. Також, відповідно до Закону «Про медіа», є ще одна форма взаємодії на медіаринку: — органи співрегулювання, створені відповідно до цього закону у формі громадських організацій. Ліна Кущ зазначає, що взаємодія між Національною радою та органами співрегулювання дозволяє регулювати те, що не прописано в законодавстві. Наприклад, обмеження щодо трансляції певних програм. Такі домовленості спочатку розробляє та узгоджує індустрія, а потім регулятор — Нацрада — затверджує відповідне положення чи кодекс і такий документ набуває сили закону. Тобто за порушення може бути застосований штраф.
Так, наприклад, органи співрегулювання можуть встановлювати вікові обмеження для демонстрації певних фільмів і зобов’язати телеканали відповідно маркувати їх. Втручатися безпосередньо в контент медіа Нацрада не може. Натомість будь-хто, хто вважає оприлюднений матеріал таким, який порушує Кодекс етики, може подати скаргу до органу саморегулювання — Комісія з журналістської етики розглядає скарги щодо порушення журналістських стандартів у медіа та аналізує матеріали на дотримання принципів професійної етики, балансу, правдивості, недопущення мови ворожнечі тощо.
«Ми розглядаємо, яким чином чи наскільки етично висвітлили журналісти те, чи інше питання, наскільки етичним був матеріал. Тому все, що стосується етики в оприлюднених журналістських матеріалах, — це саморегулювання. Те, що стосується дотримання закону, — це державний регулятор», — додає Ліна Кущ.
Усі ланки регулювання в медіасфері працюють окремо, але мають між собою прояснення меж їхнього впливу. Ліна Кущ додає, що КЖЕ працює не для того, щоб карати журналістів, а для того, щоб допомагати їм виправляти помилки й уникати їх. Водночас у деяких країнах, наприклад, Швеції, орган саморегулювання впливає лише на ті медіа, які добровільно підписали кодекс. В Україні комісія розглядає скарги на журналістські матеріали, оприлюднені в будь-якому медіа.
«Це нормальна практика, зокрема й в інших сферах, коли створюється орган саморегулювання й працює для усіх гравців ринку, які домовляються про правила, що поширюються незалежно від того, підписала компанія ці правила чи ні. Незалежно від того, чи є медіа підписантом кодексу, КЖЕ розглядає скаргу на журналістський матеріал в цьому медіа», — додає Ліна Кущ.
Олексій Погорелов додає, що співрегулювання — це коли галузь розробляє правила, які держава самостійно не може розробити. Наприклад, тому, що про такі правила має домовитися галузь, бо такі правила встановлюють певні обмеження, жорсткіші за обмеження в законодавстві І тому неможливе одноосібне впровадження таких правил, адже потрібне рішення індустрії.. Для того, щоби співрегулювання працювало, у Законі «Про медіа» передбачене формування п’яти органів співрегулювання. Станом на травень 2025 року чотири таких органи вже сформовані.
Практика саморегулювання в Україні
Олексій Погорелов першим каменем у фундаменті саморегулювання називає Кодекс етики українського журналіста — документ, що визначає основні морально-етичні орієнтири, яких журналіст має дотримуватися під час виконання професійних обов’язків. Кодекс ухвалений 24 квітня 2004 року, а в останній редакції зі змінами — 4 жовтня 2013 року на з’їзді підписантів Кодексу. Документ затверджено 12 грудня 2013 року на пленумі НСЖУ й раніше рішенням Комітету незалежної медіапрофспілки України (НМПУ).
Кодекс містить 19 статей. Вони написані на основі прав і свобод людини, викладених у Загальній декларації прав людини, Всесвітній Хартії свободи преси ООН, Декларації принципів поведінки журналіста Міжнародної Федерації журналістів, Конституції України та чинному законодавстві.
Другий основоположний елемент — Комісія з журналістської етики. Вона приймає та розглядає скарги на поширені журналістські матеріали, рекомендує медіа й журналістам, як було б правильно діяти в кожній ситуації.
Читайте також: Порада замість осуду. Яку роль відіграє Комісія з журналістської етики для медіа та як адаптується до змін у галузі
Погорелов говорить, що все більше редакцій на сайтах декларують свою відповідальність за якість контенту, готовність виправляти помилки та запроваджують можливість поскаржитися на порушення в публікації Кодексу етики й направити скаргу або безпосередньо до редакції, або до КЖЕ.
Медіа й скаржник можуть погодитися на діалог за участю КЖЕ для доповнення або оновлення оприлюдненого раніше матеріалу саме для того, щоб авдиторія отримала більше об’єктивної інформації. Усі ці випадки медіації Комісія описує на своєму вебсайті. Саме такий шлях вирішення скарг на оприлюднений матеріал є, на погляд Комісії, найціннішим.
Комісія журналістської етики долучалася до розроблення стандартної гендерної політики в медіасфері й загалом завжди відкрита для допомоги виданням порадами щодо редакційних політик.
Механізми саморегулювання в медіа
Наявність редакційної політики
Ліна Кущ пояснює, що наявність у медіа редакційної політики — це важливий елемент саморегулювання.
Але редакції по-різному розуміють поняття «редакційна політика». Тому Комісія з журналістської етики ще у 2024 році започаткувала практику надання редакціям допомоги у питанні доопрацювання існуючої чи розробки нової редакційної політики. Хоча принцип формування такої політики єдиний, у кожної редакції власні нюанси та потреби, тому поняття «типова редакційна політика» є вельми умовним. І кожного разу, коли потрібно доопрацювати редполітику, редакція це робить власноручно. Можливо із залученням експертів. Адже редакційна політика і/або редакційні правила стосуються сфери відповідальності самої редакції, де вона може сама себе скеровувати, обмежувати і діяти за якимись визнаними нею ж принципами.
Рекомендуємо детальніше про це дізнатися у матеріалі «Чи є у вас редакційна політика? Навіщо вона потрібна та як її складати»
«Щоб допомогти редакціям, а особливо редакціям місцевих медіа, Комісія з журналістської етики започаткувала можливість надання відповідних консультацій. Звісно, наші можливості дуже обмежені, особливо зараз, коли весь медіаринок відчуває гострий брак фінансування. Але проконсультувати та порадити — ніколи не відмовимо», — зазначає Олексій Погорелов.
У КЖЕ працює гаряча лінія й доступний формат консультацій.
Аналіз контенту
Раз на тиждень чи на місяць редакції варто робити огляд та аналіз власних опублікованих матеріалів на дотримання етичних правил.
Отримання зворотного зв’язку від авдиторії
Авдиторія має розуміти, як їй звернутися до редакції, зокрема — щоб поскаржитися. За словами Ліни Кущ, у скандинавських видавничих групах є окрема призначена людина з редакції, в обов’язки якої входять відповіді на листи та спілкування з читачами. Для модерування зворотного зв’язку з авдиторією краще виділити окрему людину, також можна запровадити формат колективних зустрічей тощо.
Допомога від КЖЕ
У КЖЕ працює гаряча лінія й доступний формат консультації. Комісія журналістської етики може допомогти медіа і в аналізі матеріалів на дотримання етичних стандартів.
Комісія має гарні приклади того, як саме завдяки спільній роботі та готовності обох сторін — і скаржника, і редакції — посилити редакційний матеріал і налагодити продуктивнішу взаємодію. Таким прикладом є те, як Нацбанк України й онлайн-видання Obozrevatel вирішили спір через медіацію завдяки КЖЕ. Або як два онлайн-видання вирішили суперечку про плагіат шляхом медіації, так само за підтримки КЖЕ.
Розбудова довіри
Олексій Погорелов наголошує, що довіра — основний актив медіа. Коли авдиторія довіряє медіа — вона його передплачує й читає, адже таке медіа є цінним для неї. А коли в медіа є постійна авдиторія, яка йому довіряє — це вже актив для рекламодавців, аби розмішувати свої рекламні прояви. Саморегулювання допомагає цю довіру зміцнювати.
Запозичити досвід європейських колег
Олексій Погорелов каже, що міжнародні партнери всіляко підтримують Україну в розвитку саморегулювання. Тривалий час КЖЕ підтримували Internews Network та UNESCO. Також члени Комісії мали можливість поспілкуватися з колегами з європейських країн завдяки підтримці ОБСЄ в Україні.
Окрім того, КЖЕ є членкинею Альянсу незалежних пресрад Європи (AIPCE). Олексій Погорелов зазначає, що Комісія працює за європейськими стандартами. Адже принцип саморегулювання скрізь однаковий — різниця полягає у правилах, які внесені до відповідних Кодексів.
«На відміну від наших колег із країн, де саморегуляція вже давно успішно працює для всіх медіа, і розгляд скарг на порушення є рутинною процедурою, КЖЕ значною мірою приділяє увагу просвіті й адвокації як самої саморегуляції, так і різних її форматів. Робимо публічні заяви та рекомендації із приводу проблем і небезпечних трендів, розробляємо посібники з актуальних питань», — ділиться Погорелов.
Серед іншого, КЖЕ ініціювала виключення представників Росії з Альянсу Незалежних Прес Рад Європи наприкінці 2023 року.
«Ідеальна модель — це коли більшість медіа добровільно приєдналися до Кодексу, реагують на скарги, розміщують рішення Комісії на своїх ресурсах і докладають зусиль до вирішення скарг через медіацію. Саме так сьогодні відбувається в тих європейських країнах, де прес радам по 100 і більше років. Ми на початку цього шляху, і тільки формуємо довіру медіа й журналістів до саморегулювання. Окрема історія — сформувати довіру до саморегулювання з боку авдиторії. І жодними примусовими діями цю довіру не розбудувати, — пояснює Олексій Погорелов.
Європейські приклади підтримки й регулювання медіа
- У Великій Британії працює IPSO – Independent Press Standards Organisation. Основне її завдання — розгляд скарг на матеріали друкованих й онлайн-медіа та забезпечення дотримання Editors’ Code of Practice — кодексу етики журналістів, створеного самими редакторами.
- Deutscher Presserat — це Німецька рада преси, створена 1956 року. Вона виникла як відповідь на потребу уникнути цензури й забезпечити етичну журналістику після Другої світової війни. Приймає та розглядає скарги на публікації у друкованих й онлайн-медіа, публікує «публічні осуди» — найсуворіша санкція, яку медіа мають оприлюднити. Видає й підтримує «Пресову хартію» (Pressekodex) — кодекс, що містить правила захисту приватності, фактчекінгу та джерел, уникнення сенсаційності, недопущення дискримінаційних висловлювань тощо.
- Комітет із професійної етики преси діє від імені Норвезької пресової асоціації й розглядає скарги на матеріали норвезьких медіа — друкованих, онлайн, телебачення й радіо. Спирається на Етичний кодекс преси — базовий документ про стандарти журналістики.
- У Швеції, наприклад, існує державне фінансування місцевих локальних медіа. На нього можуть розраховувати місцеві редакції у громадах, які відповідають певним критеріям і мають членство в одній із саморегульованих організацій.
Майбутні перспективи саморегулювання
Ліна Кущ каже, що далеко не всі українські медіа готові до саморегулювання. Формально деякі сайти взагалі заперечують те, що вони є медіа. Також є проблема з різночитанням Кодексу етики українського журналіста. З одного боку журналісти можуть визнавати, що працюють за професійними стандартами й публікувати на своїх сайтах редакційні політики, але на практиці часто виявляється, що їм не вистачає розуміння поняття саморегулювання.
За словами Ліни Кущ, з боку медіа також часто не вистачає самостійної ініціативи обговорення спірних питань у публічних дискусіях без втручання КЖЕ.
«Багато медіа зараз більше сфокусовані на виживанні або на власному просуванні, але не на етичних питаннях. І ми не бачимо поки з боку інших учасників ринку такої занепокоєності. Є осуд, так, але немає занепокоєності», — резюмує Ліна Кущ.
Цей матеріал вийшов за підтримки Європейської федерації журналістів у рамках проєкту «Медіа в умовах надзвичайних ситуацій». Проєкт фінансується Європейським Союзом. Будь-які висловлені тут думки належать авторам і не обов’язково відображають позиції Європейського Союзу або Європейського виконавчого агентства з питань освіти, аудіовізуальних засобів і культури (EACEA). Ані Європейський Союз, ані EACEA не несуть відповідальності за них.
Джерело: Медіамейкер