Ідея написати цю статтю виникла в мене давно, мабуть, іще кілька місяців тому, адже регіональні, а точніше — районні медіа, для мене завжди були і є важливими. Чому? Бо для невеликих населених пунктів і громад це таке собі вікно у світ. Адже чи напише медіагігант про маленьке село, скажімо, у Сумській області? Навряд чи. Хоча напише, якщо там станеться щось сенсаційне
З початку повномасштабного вторгнення з медійної мапи України зникли численні районні видання. Це, зокрема через реформу Укрпошти, військові дії та інші проблеми, з якими стикаються невеликі друковані видання у сучасному світі. Про них та багато інших зі мною й поділилися редакторки українських регіональних видань із різних куточків України. Отож ексклюзивно: 4 області, 4 видання і 4 історії боротьби маленьких видань…
«Маяк»: зранку волонтерили, а ввечері на принтері друкували газету
24 лютого ми з колегами цілий день провели на роботі. Думала, мабуть, як і всі, що це тимчасово, скоро все скінчиться. Але ж ні… Виникла ідея перетворити редакцію у такий собі волонтерський хаб: люди зносили продукти, які ми передавали через волонтерів і на фронт, і малозабезпеченим групам населення. Проходили дні, тижні. «Укрпошта» не працювала, друкарня теж. Я усвідомлювала відповідальність перед читачами і те, що газета не може ось так зникнути, потрібно щось робити і якось крутитися. З творчих працівників у нас лишилася одна я, а верстальник був за 1000 кілометрів, тож графік був такий: зранку — волонтерство в холодному приміщенні редакції, а ввечері… верстаємо газету онлайн. Це був такий собі «бойовий листок» — два аркуші А4. Жодна друкарня не працювала, тому ми налагодили ще й цей процес, друкуючи газету на принтері моєї сестри: які-не-які кошти на папір ще були. Передавали примірники в магазини, розповсюджували електронний варіант на е-мейл, усе — безкоштовно. Тоді в нас була акція: «Почитав сам — передай іншому», — ділиться спогадами пані Тетяна.
На початку травня минулого року редакція «Маяка» вирішила видати повноформатний номер на 4 сторінках. Друкувалися у Вінниці, бо в Харкові друкарня все ще не працювала. Доставляли газети «Новою поштою» — відправлення «йшло» понад 4 дні. Тоді ж не працювала й харківська сортувальна дільниця, а керівництво харківського відділення «Укрпошти» заборонило листоношам розносити пресу.
Довелося нам узяти на себе ще й усю логістику, — розвідає редакторка. — Власними силами дізнавалися, скільки у якому відділенні передплатників, самі сортували газету, передавали у віддалені села автобусами, друзями, знайомими, домовлялися особисто з деякими листоношами… Звісно, така доставка у ті часи була малоефективна, дуже повільна і затратна. Аж ось у середині травні керівництво харківської «Укрпошти» нам повідомило, що розпочинається доставка преси й у наш район. Ми швидко надрукували номер газети у харківській друкарні і розповсюдили його в Богодухові, а через кілька днів його отримали й мешканці сіл. Ви б знали, як раділи наші читачі, тримаючи повноцінну газету в руках!
Звісно, найбільша проблема — кошти, адже ентузіазму й так вистачає, бо працюємо, фактично, за копійки… На початку відновлення випуску нашої газети дуже виручила допомога від УАМБ (Українська асоціація медіа бізнесу — авт.), завдяки якій змогли покрити хоча б витрати на друк газети…
Також ми увійшли до проєкту «Підтримка стійкості українських медіа», який виконувався IRMI у партнерстві з Fondation Hirondelle за фінансової підтримки Swiss Solidarity. Саме цей проєкт дав нам можливість вистояти чи не найскладніший рік в історії видання з 93-річною історією. Авжеж, кошти отримуємо і з передплати. Але, звісно, тієї суми недостатньо навіть на піврічну оплату виключно друкарських послуг. Реклами теж майже немає — за рік укладено лише кілька договорів…
Але, незважаючи ні на що, наші поціновувачі нас люблять. Знаєте, як приємно було, коли одного разу до нас прийшла читачка і каже: «Ми з сусідами вирішили підтримати «Маяк», аби він не закрився», — і передплатила цілому під’їзду газету на рік!
А ми, до речі, кожного місяця, як і раніше радуємо читачів кольоровим випуском газети на вісім аркушів! Туди входять усі улюблені рубрики читачів, які «не влазять» у звичайний номер: це і кросворди, і рецепти, і цікавинки, і корисні поради…
«Вперед»: щоби люди дізналися, що поза межами підвалу
Бахмут, Донеччина. Наступна історія — з передової. Ділиться нею редакторка Світлана Овчаренко
Головна редакторка газети “Вперед”. Бахмут, Донеччина.
Останній номер газети, якій, до речі, 103 роки, перед війною вийшов 23 лютого 2022 року. Після початку повномасштабного вторгнення ми вже не мали змоги її видавати, бо наша друкарня розташовується в Краматорську, дорога до якого була дуже небезпечною. А ще ж — постійні бомбардування й обстріли, через які зупинилася робота «Укрпошти», постраждала наша редакція, яка розташована на першому поверсі житлового будинку, — у ній вибило вікна… Тому можливості розповсюдити газету були втрачені, як і фінансування. Розкидало по всьому світу бахмутян — роз’їхалися й працівники редакції. У місті на той час лишилася тільки наша бухгалтерка, світла їй пам’ять, вона місяць не виходила на зв’язок, адже у місті не було ні світла, ні інтернету, — пригадує початок війни Світлана Овчаренко.
Редакція газети «Вперед» намагалася підтримувати свій сайт, але коли, як каже редакторка, у місті утворився «інформаційний вакуум», бо ж люди сиділи без світла, зв’язку, інколи тижнями не виходячи з підвалів, не маючи перевіреної інформації, — зрозуміли, що треба відновлювати газету. Адже що іще стане джерелом новин у таких спартанських умовах?
Саме тоді голова Національної спілки журналістів Сергій Томіленко запропонував нашій редакції допомогу від закордонних донорів для друку першого номеру газети. І ось 4 листопада 2022 року цей день настав — зі станка зійшов перший після понад восьмимісячної перерви випуск тижневика. До кінця минулого року нам удалося випустити ще чотири. Головною метою стало розвінчання фейків, зокрема про евакуацію, адже населення, яке залишилося в місті і довколишніх селах, боялося її або ж казало, що їм нікуди їхати… Газету поширювали в пунктах роздачі гуманітарної допомоги наші волонтери, а коштом редакції вдалося охопити й осередки бахмутян в Україні: Дніпро, Київ, Кривий Ріг, Костянтинівку, Жовті Води, Одесу — сюди ми надсилали випуски газети. Після першого ж номера отримували відгуки людей, які, чесно, доводили до сліз. Казали, що газету передавали з рук у руки і плакали, поки читали, — зізнається редакторка.
Проте кошти редакції були обмежені, а інколи навіть не вдавалося покривати зарплатню працівниками — доводилося волонтерити. Тому, аби трохи підтримати фінансове становище, розпочали продаж електронних примірників газет за 96 гривень за 24 номери на рік.
Завдячуємо спілці журналістів України, японським благодійникам: організаціям GREEN COOP та Японському фонду майбутніх поколінь, Міжнародному благодійному фондові «Академія української преси», Тернопільському пресклубу, які допомогли нам відновитися. І особливо — швейцарській некомерційній організації Foundation Hirondelle та Інституту регіональної преси та інформації, завдяки яким ми міцно стали на ноги, переросли в мультимедійне видання та продовжуємо інформувати та гуртувати громаду міста, якого вже нема… Але люди залишилися, вони наразі і є те місто. Ми знайшли дорогу до свого читача. Дуже віримо в звільнення рідного Бахмута та його відбудову, — підсумовує Світлана Овчаренко.
«Голос Гуляйпілля»: нове дихання газета отримала в Запоріжжі
Гуляйполе. Запоріжжя. Естафету перехоплює редакторка Тетяна Велика:
Головна редакторка газети “Голос Гуляйпілля”. Гуляйполе, Запоріжжя.
Я, як і всі жителі нашого міста, сподівалася, що це все тимчасово, через кілька тижнів наші захисники відіб’ють ворога і ми повернемося додому, але… довелося надовго покинути рідний край. Коли повернулися з сім’єю в Запоріжжя, я зрозуміла, що треба відновлювати газету! Наразі наша редакція стоїть у Гуляйполі розтрощена, на це боляче дивитися, добре, що встигли вивезти комп’ютерну техніку. Спочатку на дах приміщення влетів «Іскандер», але пощастило, що він не вибухнув і його витягли працівники ДСНС, а потім посипалися й інші прильоти, бо ж редакція розташована прямо в центрі міста… Тому своє друге дихання видання отримало в Запоріжжі аж через 586 днів після початку війни. Надихнула мене на вихід газет редакторка оріхівського видання «Трудова слава» Світлана Карпенко, адже їхня газета теж відновилася за підтримки Національної спілки журналістів. Я зателефонувала Сергієві Томіленку (голова НСЖУ — авт.) і попросила, щоб він допоміг «стартонути», а далі ми самі. І вуаля! Нам допомогли! — ділиться Тетяна Велика.
До відновлення виходу преси працівники редакції, яких до війни було 10, а тепер стало 5, працювали над роботою сайту “Гуляйполе.сіті”, а зараз увесь час займає випуск газети. Інколи доводиться працювати на волонтерській основі, адже коштів часто-густо вистачає лише на друк, проте працівники «Голосу» впевнені, що скоро вдасться вийти у прибуток.
Нині в Гуляйполі лишається близько 800 людей, — розповідає пані Тетяна, — ми відправили туди газету до «Пункту незламності», а ще передали поштарям, які приїжджають в місто тричі на місяць, у деякі громади передали знайомими, у деякі розвезла сама. До речі, кошти з передплати газети на 2022 ми відправили на потреби Збройних сил України, а на 2024 рік передплата вже стартувала, тому всі охочі можуть продовжити жити в одному ритмі разом з нами! Поки газета виходить нерегулярно, з нового року плануємо двічі в місяць, а потім, дай Боже, вийде й щочетверга. Чекаємо, як проженуть ворога, місто вийде з-під окупації, а по наших гуляйпільських вулицях листоноші понесуть «Голос Гуляйпілля» в кожну домівку!
«Козельщинські вісті»: померли достойно, виконавши обов’язок перед читачами
Козельщина. Полтавщина. Наступне видання близьке мені по духу, адже тут я рік працював позаштатним кореспондентом. Про долю цієї газети розповідає нам редакторка Надія Литвин:
Колишня головна редакторка газети “Козельщинські вісті”. Козельщина, Полтавщина.
24 лютого вийшов останній випуск газети, а точніше вона приїхала з друкарні. Війна. Шок. Невизначеність. Розуміли, що зараз повинні працювати тільки найнеобхідніші структури країни, тому газета припинила свій вихід аж до квітня. Були численні заборгованості, проте з мінімальним залишком на рахунку ми вирішили видати один номер для старту. Адже скільки тем для газети! Волонтерство, історії переселенців, наших захисників — та й узагалі все, чим живе громада! Проте коштів не вистачало. І ось — ідея! Я вирішила звернутися до своїх одногрупників, які живуть за кордоном, аби допомогли підтримати українську пресу. Почала надходити перша допомога, яка суттєво нас виручила. Потім була підтримка від місцевих підприємців, завдяки якій нам удалося закрити всі борги. Проте з часом надходження зменшилися. НСЖУ підтримувала (і це логічно) ті газети, які видавалися у регіонах, що найбільше постраждали від війни, окупації, обстрілів, а наша Полтавщина до цього списку не входила. Тому разом із колективом ми вирішили, що найоптимальніший вихід — закритися, доки не наробили нових боргів.
Наші «Козельщинські вісті» «померли» 9 листопада 2022 року і я вважаю, що вони це зробили достойно, адже свою місію перед читачами виконали. Ми видавали один номер за два, тобто вмістилися в 52 номери за рік. Не витримали й удару реформи «Укрпошти» і сучасних ринкових відносин, адже для більш-менш пристойного існування тираж газети має бути мінімум 5000 примірників, що за демографічної ситуації району неможливо, один випуск (якщо врахувати все, що в нього вкладається), має коштувати мінімум 30 гривень. А хто ж його придбає? Наша «бджілка» старалася, проте втомилася, хоч деякі читачі й досі вірять, що газета колись відновиться.
Причини закриття я описала у своїй заключній колонці редактора в номері за 9 листопада 2022 року. “Слово на прощання”— це крапка в історії “Козельщинських вістей” і своєрідна подяка читачеві і всім, хто допомогав нашому виданню.
Автор — Захар ЗІНЕНКО