У добу диджитал-медіа майже ніхто не читає новини в газетах, а великі інтерактивні історії можна знайти в інтернеті. Проте попит на періодику зростає: люди знову купують журнали та збирають колекції.
У чому особливість українських періодичних видань на фестивалі «Книжковий арсенал» 2024 року розповіла співзасновниця The Ukrainians Media й шеф-редакторка друкованого журналу Reporters Марічка Паплаускайте, дизайнерка та співзасновниця дизайн-бюро spiilka Настя Жеребецька, головна редакторка видавництва Projector Publishing Анна Карнаух, головний редактор журналу «Локальна історія» Віталій Ляска на дискусії «Періодика як компактний жанр документування та рефлексії». Модерувала панель Богдана Неборак — журналістка, редакторка The Ukrainians Media.
Також, щоб порівняти український досвід створення періодики з міжнародним, переповідаємо статтю The New York Times про журнали Adventure Journal, The Surfer’s Journal, Emocean та Ori, які орієнтуються на «людей, які більше не хочуть сидіти в телефоні».
Основний виклик: друк в епоху диджиталу
Богдана Неборак каже, що періодичні видання дають змогу зафіксувати наш стан, повернутися, згадати про себе та своє середовище.
Зараз для періодики найбільший виклик — потреба людей у диджиталі та звичка скролити новини в соцмережах. Проте є і протилежна думка. Стівен Казіміро, засновник і видавець журналу Adventure Journal у Каліфорнії, каже, що люди більше триматимуть журнали в руках, тому що втомилися від екранів.
Засновник видання про подорожі Ori Кейд Крічко назвав періодичні видання «рухом повільного читання». Про це ж каже і Майкл Леві, який відродив журнал Summit Journal.
«У зовнішній екосистемі є багато дійсно хороших речей, але їх заглушає шум. Я не зацікавлений у тому, щоби просто виробляти контент», — каже Майкл Леві.
Казіміро зазначає, що друк — це задоволення не з дешевих: «Нам потрібно заробляти на життя, але ми робимо це, тому що дуже пристрасно цим захоплюємося. Ніхто не робить це [не займається друком, — ред.] заради грошей».
Кейси міжнародних видавців
The Surfer’s Journal
Журнал The Surfer’s Journal про подорожі й серфінг створило подружжя Стіва й Деббі Пезманів. Видання вперше вийшов 1992 року, ще до настання цифрової ери. Проте дослідження показало, що третина їхніх передплатників сьогодні молодша за 45 років.
Команда хотіла створити щось середнє між The National Geographic та Architectural Digest, але зосередитися саме на серфінгу. Зараз видання має приблизно 28 000 передплатників (шість випусків на рік за $84, або $25 за один) і вісім «спонсорів», які платять $70 000 на рік. Тисячі інших примірників продаються в серфінгових магазинах і книгарнях. Компанія розширилася до книжок, подкасту та ще одного журналу про гольф The Golfer’s Journal. У команді працює понад 20 людей.
Деббі Пезман називає The Surfer’s Journal не журналом, а книжкою, що виходить раз на два місяці. Вона відзначила в журналі рельєфний заголовок і поділилися секретними інгредієнтами успіху. Серед них:
- Ніколи не недооцінюйте інтелект читача.
- Будьте комерційно тихими. Майте спонсорів, а не рекламодавців.
- Звертайте увагу на деталі. Будьте уважні до того, що ерозія відбувається непомітно.
- Якість. Якість. Якість.
Пезман каже, що читачі хочуть не ностальгії за друкованими виданнями, а зануритися у читання: «Є різниця між “нахилитися” [до екрану телефона, — ред,] і “відкинутися назад” [із журналом, наприклад, у кріслі, — ред.]. Це важче для очей і тіла, мої м’язи стають напружені. Друкована книга на журнальному столику, зокрема National Geographic, — це “відкинутися назад”. Я відкидаюся на спинку дивана, відкриваю журнал і розслабляюся».
Emocean
Emocean — також журнал про серфінг, який заснували Тембі Ханіфі й Марія Ернст. Вони створили Emocean після того, як на власні очі побачили світ серфінгу, в якому домінують білі чоловіки.
«Є цікавий цикл — великі друковані видання вмирають, але одночасно з цим урізноманітнюються види спорту на свіжому повітрі. Існує прогалина для різних історій, які можна розповісти», — каже Ханіфі.
Emocean надрукував сім випусків, які виходять приблизно двічі на рік. Останній номер має 148 матових сторінок на папері розміром 7 на 9 дюймів (приблизно 18 на 23 см). Журнал розповідає історії людей, містить фоторепортажі й поезії, а також робить акцент на різноманітності: жінках, кольорових людях і ЛГБТ-спільноті.
Mountain Gazette
2020 року Майк Рогге, ексголовний редактор американського видання Powder, купив права на Mountain Gazette й незабаром почав видавати журнал розміром 11 на 17 дюймів (приблизно 28 на 43 см) двічі на рік. Він продавав репринти старих обкладинок Powder, щоб зібрати стартовий капітал, і активно працював у соцмережах, щоб здобути прихильників і заманити передплатників.
Рогге каже, що отримав прибуток вже на третій місяць роботи. Перший номер журналу містив 132 великі сторінки художніх статей і фоторепортажів на повну сторінку.
Adventure Journal
Після того, як National Geographic Adventure закрив свій друкований журнал 2009 року, Казіміро перетворив особистий блог на комерційний онлайн-журнал під назвою Adventure Journal.
«Це було виснажливо, тому що історії, які мене найбільше хвилювали, не отримували трафіку», — за словами Казіміро, він публікував історії відомих письменників, і вони збирали по 500 переглядів.
Казіміро був задоволений контентом, але незадоволений цифровою бізнес-моделлю та «непристойною гонитвою» за кліками й доходами від реклами. Через це видавець вирішив спробувати перевести журнал у друк.
Зараз Казіміро має вебсайт, розсилку, подкаст і соцмережі. Утримання підписників сягає 90 %, а робота монетизується дев’ятьма рекламодавцями, яких він називає «меценатами» та які платять достатньо, щоб покрити виробничі витрати.
Серед постійних проблем — вартість друкованої продукції різко зросла під час пандемії й досі не знизилася, а також відносно невелика група рекламодавців зовнішньої реклами. За словами Казіміро, ще 4 000 передплатників дозволили б Adventure Journal відмовитися від реклами й повністю фінансуватися коштом читачів.
Український досвід періодики
«Локальна історія»
Проєкт «Локальна історія», який стартував 2013 року, починався з документування повоєнних подій після Другої світової війни кількома істориками: команда їздила по селах, де записувала свідчення старожилів. Відтоді вдалося зафіксувати 5 000 спогадів і зацифрувати більш ніж 40 000 світлин і документів із родинних архівів.
2018 року команда почала думати, що робити далі, зокрема, як зробити так, щоб їх почула ширша авдиторія. Для цього аналізували ринок і цілилися на невеликі проєкти, зокрема на друк.
аніше ми розповідали, що для команди рішення запустити друк в епоху диджиталу стало викликом. Так само були сумніви, хто купуватиме й писатиме фахові тексти про державну історію та сучасність. Проте ніша історії в Україні була майже не заповнена й редакція вирішила ризикнути.
Тоді було лише кілька видань про історію, наприклад, «Загадки истории» —дешевий журнал, де подавали радянський наратив і писали про російських дворян. Одним із викликів для команди стало витягнути історію з академічної російської науки й розповідати її простіше людям, які не знають, але цікавляться нею. Сьогодні журнал цікавить як істориків, так і айтівців. Віталій Ляска каже, що ширина охоплених тем допомогла вибудувати навколо проєкту спільноту.
Команда стартувала з 1000 примірників, а зараз продає 3500 штук. Фото чи ілюстрації в журналі переважно архівні, їх неможливо знайти у вільному доступі.
«Локальна історія» починала з документування й, попри зміну пріоритетів сьогодні, цей процес залишається одним з основних у команді. Ще на початку шляху як медіа, засновники знімали документальні фільми, як-от «Золотий вересень» і «Хроніка УПА».
Ляска каже, що для команди було важливо зберегти історії людей, дати змогу їм бути почутими. Йдеться як про історії відомих людей, так і маловідомих.
У квітні 2024 року «Локальна історія» анонсувала створення власного видавництва. Зараз видання має власний сайт, друкований журнал, аудіо- й відеопродакшн.
Reporters
Reporters запустили 2019 року як онлайн-журнал. Співзасновниця Марічка Паплаускайте каже, що вони працюють із проєктом «Локальна історія» в одному полі. Головна відмінність — у проєкті Ляски документують історію минулих днів, а Reporters — історію сьогодення. Видання прагне показати історії людей, які живуть разом із нами, та їхні почуття.
Раніше ми розповідали, що спершу репортажі з’являлися на сайті The Ukrainians як частина загального концепту. Але потім команда зрозуміла, що їх потрібно відділити в окреме медіа.
Видання, додає Богдана Неборак, побудоване на досить коштовних у виробництві ексклюзивних матеріалах, репортажах і фотоісторіях. Саме з такими форматами найкраще працювати у друці, оскільки довгі історії складно читати з телефону. Зокрема, часто забуваються вкладки з матеріалами, які зберігають «на потім».
Команда прагнула створити альманах, який хотіли б не лише почитати, але й зберегти як пам’ятку, оскільки до більшості текстів Reporters можна повертатися за якийсь час.
«Нам хотілося, щоб читач міг повністю зануритися в історію: взяти журнал, зручно сісти, можливо, увімкнути собі тепле лампове світло й неспішно почитати, відклавши телефон у сторону», — каже Паплаускайте.
Виявилося, що в Україні немало людей, для яких це також цінно. Вони долучаються до спільноти, купують журнали й запитують у команди, де знайти перші номери, щоб зібрати всю колекцію. Шеф-редакторка каже, що думають над тим, аби додрукувати перші номери.
Зараз над журналом працює 10–15 людей, приблизно половина команди The Ukrainians також паралельно працює над друкованим Reporters. Видання фінансується через гранти, партнерські проєкти та спільноту The Ukrainians, яка має понад 3000 передплатників.
Паплаускайте раніше ділилася з нами, що команда мріє збільшити кількість журналів від двох до чотирьох на рік і мати власне видавництво: «Історія із книгою показала, що в нашій роботі є книжковий потенціал. У нас є автори, які працюють над темами, що могли би бути у книжковому форматі — не лише одним онлайн-репортажем».
У листопаді 2023 року Reporters випустили англомовний спецвипуск свого журналу.
Projector Publishing
Анна Карнаух пояснює, що в команди Projector також було бажання долучитися до чогось, що не скролиться швидко в телефоні. Взаємодіючи з періодичними виданнями, читач робить крок назад й усвідомленіше підходить до інформації, об’ємнішої та профільної історії.
Друкований журнал Telegraf.Design презентували влітку 2021-го на «Книжковому Арсеналі». Від 2016 року журнал існував в онлайн-форматі, проте 2020 року сайт закрили. Видання розповідає про візуальну культуру, з якою, каже Карнаух, ще приємніше взаємодіяти у друці. Кожен номер журналу присвячений різним темам, повʼязаним з українським дизайном. Редакторка зазначає, що друк також запустили через потребу зібрати й підсвітити креативну спільноту. Крім того, важливо було говорити про те, що відбувається в індустрії, що думають дизайнери, як вони живуть, якої вони думки про український дизайн тощо.
Також команда видавництва Projector цьогоріч презентувала періодичне видання про вплив технологій на життя суспільства. Перший випуск журналу «Синтетика» присвятили нейромережам і штучному інтелекту.
«Літопис українського дизайну»
Настя Жеребецька каже, що команда була твердо налаштована на друковане видання, оскільки хотіла «помацати» свої роботи. До того ж команді не вдалося запустити slow-media: журналістів або партнерів шукали довго й навіть талановиті медійники, які не розуміються на темі дизайну, замість опису проєктів писали історичну довідку. Водночас ідеї розповісти й показати цілі періоди дизайну, які майже не висвітлюють, стало основною метою друкованого видання. Зокрема, досліджувати український дизайн від часів УНР до сьогодення. Також у команді хотіли розповісти більше про дизайнерів, які залишаються «в тіні». Наприклад, одна з цікавих тем — чи всі знають, хто створив логотип «ПриватБанку».
Команда отримує кошти для підготовки наступного номера від продажу журналу, проте, зазначала Жеребецька, це неприбуткова ініціатива. На рік виходить чотири номери «Літопису українського дизайну».
Команда проєкту хоче створити 10 випусків журналу й видати англійською книгу «Антологія українського дизайну». Для The Ukrainians Жеребецька і співзасновник дизайн-бюро spiilka Володимир Смирнов розповідали, що національна школа дизайну потребує архівування, тяглості й незалежної країни, в якій історію можна досліджувати напряму і неупереджено.
Джерело: Медіамейкер