Близькість до лінії фронту зовсім не означає, що там не працюють місцеві медіа. В дуже багатьох містах навпаки, редакції докладають зусиль, щоб допомагати мешканцям. Так відбувається і в Харківській, і в Сумській, і в Чернігівській областях. Але як виживають самі редакції? Цей матеріал – про досвід роботи редакції «Білопільщини», яка активно шукає підтримку і йде вперед завдяки тому, що має багато різних партнерів.
Головне – дійти до приміщення, бо там все-таки безпечніше пересидіти вибухи.
Життя і робота у зоні бойових дій вимагає від усіх працівників «Білопільщини» не лише професійних навичок і знань, а ще й уміння розрізняти по звуках вибухи: звідки летить, наші стріляють чи по нас, «Град» чи міномети…
Наше місце розташування за 7 кілометрів від кордону з рф змушує вибудовувати власний режим роботи з урахуванням усіх обставин.
А ці всі обставини різко змінились 24 лютого. «Новини» ми почули у власні вікна, бо вибухи на росії були настільки потужними, що нам не треба було двічі пояснювати, що почалось.
В новому житті ми адаптувались непросто. Через день місто опинилось в оточенні. На дорогах стояли російські блокпости. Ні про яке видання газети не йшла мова: пошта не працювала і друкувати не було де. Працювали лише на сайті та в соцмережах. Після самоусунення місцевої влади від інформування, містом поширились чутки: «околиці вже захоплені військами рф», «на такій-то вулиці висадився ворожий десант» тощо. Тож я особисто разом із чоловіком сіли в машину і поїхали знімати стріми із «захоплених» вулиць. Звичайно, місто ніхто не захопив і український прапор ніхто не знімав. Я це показувала у прямому ефірі і нашим жителям, і родичам та знайомим, які мешкають у всьому світі і дуже хвилювались за нас.
Окрім стрімів, ми на сайті і в соцмережах давали багато іншої корисної інформації про те, де працюють аптеки, магазини, як ведуть прийом лікарі, яких заходів безпеки варто дотримуватись. А ще – переконували всіх читачів в тому, що Білопілля – українське, бо багато чуток розповсюджувалось не лише містом.
Всі тоді дуже переживали за Охтирку, яку бомбардували щодня, за Тростянець, у якому в оточенні залишилось багато друзів і родичів. Через наші соцмережі люди допомагали одне одному з виїздом у Суми чи обмінювались ліками, передавали засоби догляду чи молокопродукти.
На той час редакція не отримувала жодних коштів, бо Укрпошта заблокувала наші рахунки зі словами: «Ви ж газету не видаєте, тож і кошти з передплати вам не віддамо». У нас складалось враження, що ми за своєї волі не друкували газету. Кошти, які залишались на рахунках, ми виплатили порівну всім працівникам. Верстали газету в електронному вигляді, обіцяли роздрукувати у кращі часи.
Разом із тим, перебуваючи в оточенні, для нас це «майбутнє» виглядало якось дуже туманно.
Першим, хто зателефонував і запропонував допомогу, була менеджерка проєктів УАМБ Ольга Костак.
Це були перші кошти допомоги. На них ми поповнили мобільні телефони, Інтернет, бо працювали вдома, виплатили хоча б мінімальну заробітну плату та оплатили друкарні після відновлення роботи перші випуски. Пізніше нам допомогли з сайтом та он-лайн ресурсами агенція АБО та IREX в Україні.
Саме об’єднання зусиль декількох донорів допомогли нам відновити видавництво друкованого ЗМІ та збільшити кількість користувачів сайту та соцмереж.
Звичайно, нам довелось скоротити колектив. Ми відмовились від послуг водія, коректора, касира, зменшилась кількість журналістів. Тим, хто залишився, довелось опанувати всі види діяльності і працювати в нових умовах. Ми вже об’єднуємо декілька видів робіт: верстку газет та вичитку сторінок, роботу на сайті та в газеті, набір тексту та бухгалтерські завдання. Була надія на передплату газети. Ми зробили все від нас залежне, аби максимально зберегти тираж. В умовах бойових дій, коли з прикордонних сіл з-під щоденних обстрілів виїжджає багато людей, півтори тисячі тираж – це велика справа! Втім, лише коштів з передплати нам не вистачить навіть на мінімальну зарплату. Реклами ми фактично не маємо, бо знову таки, під час життя в зоні бойових дій про економічну активність говорити не варто…
Мали і маємо надію на підтримку наших партнерів.
Приємно, що нашу ідею щодо випуску спецпроєкту «Білопільщина – форпост незламності» підтримала УАМБ у рамках проєкту «Термінова підтримка ЄС для громадянського суспільства», що впроваджується ІСАР Єднання за фінансової підтримки Європейського Союзу.
Після звільнення Сумщини через брак коштів на видавництво газети ми перейшли на 4 полоси, а після наших 12 в кольорі людям було дивно читати таку «куценьку» газетку. Ми не могли «втиснути» в ці 4 полоси всю необхідну інформацію, яку чекали люди. Тож спецвипуски розширили наші можливості і площу для друку корисних і цікавих матеріалів. Для роботи ми залучили і консультантів-експертів, де вони мали змогу прокоментувати важливі події (бюджет, програму зайнятості населення тощо). Проводили у соцмережах опитування і його результати друкували на сторінках спецвипусків. Ці опитування були поштовхом для ухвалення рішень деякими установами на користь громаді.
Завдяки проєкту «Білопільщина – форпост незламності» ми збільшили тираж газети, збільшили кількість переглядів матеріалів у соцмережах, змогли підготувати якісні матеріали.
Також, через збільшення полос, ми змогли надрукувати багато культурологічних матеріалів, історичних, інтерв’ю з відомими особами. Активно ми розпочали висвітлювати на сторінках як газети так і спецвипусків інформацію про фейки, про дезінформацію. В цьому нам допомогли вебінари за участю Альони Романюк.
Ми мешкаємо на прикордонній території і російська дезінформація проникає до нас дуже часто. Це, передовсім, інформація про «майбутній наступ», про «скупчення військової техніки на кордоні», про «підтримку місцевим населенням росії» тощо. Також допомагаємо розвінчувати інформацію про шахрайські схеми, від яких потерпають довірливі громадяни.
Вплив на аудиторію збільшується через розвиток наших соцмереж. З початку вторгнення наша група за рік зросла більш ніж вдвічі: з 4 тисяч – до 10. Збільшилась кількість переглядів сайту до 2,5 тисячі щодня. Це – найбільший показник серед всіх онлайн ресурсів Білопільщини.
Розвивати наші онлайн ресурси допомагає Агенція Медійного Розвитку АБО, з якою ми співпрацюємо не перший рік. За кожним із цих показників – наша робота і бажання зберегти україномовний контент та традиції редакції, якій вже виповнилось з моменту заснування 103 роки.
Аналізуючи наші потреби, сьогодні важко визначитись з пріоритетами, адже виклики змінюються щодня.
Першочергово – це, звичайно, заробітна плата для забезпечення базових потреб. Втім, ми не просто чекаємо, що нам хтось дасть гроші. Ми згодні їх заробляти і працювати в нових форматах, виходячи з наявних резервів. Наш резерв – це інформаційне поле прикордоння. Це не лише інформування про події, а й збирання інформації, збереження її, фіксація злочинів рф на нашій території.
Де б ми могли бути корисними?
Ми можемо і хочемо вже сьогодні належним чином збирати і оформляти збірку про наших загиблих земляків. Власне, лише в нашій редакції акумулюється вся інформація про загиблих у всіх 4 громадах. Сьогодні є розуміння і співпраця з деякими головами громад щодо створення такої Книги пам’яті. Для втілення цього проєкту нам бракує коштів на технічну роботу над цим виданням. Не менш важливим напрямком подальшої співпраці є розвиток нових форматів – стріми, підкасти, відеоформати. Для цього треба навчити людей працювати в цих форматах і допомогти з придбанням деякої апаратури – камери, петличок, ноутбука для верстки відео. Також ми можемо працювати і надавати інформацію про життя прикордонної громади для інших ЗМІ. Ще одна потреба – це можливість виїхати на відпочинок хоча б на тиждень з зони бойових дій для «перезавантаження».
Найбільше перешкоджає роботі редакції саме життя в зоні бойових дій, бо ми не маємо розуміння, що буде з громадою, територією, всіма нами.
Для впевненості в своєму, в тому числі і професійному майбутньому, нам варто навчитись працювати в нових форматах, опанувати більш професійно роботу з відео, з соцмережами. Наше життя в умовах, які склались, змушує нас у своїй роботі виходити за межі редакційної діяльності. Навіть в умовах війни ми продовжуємо наш медіа-волонтерський проєкт, започаткований у 2017 році, «Реформована преса – Українській Армії». Торік ми разом з нашими військовими з оперативного угрупування «Суми» віддрукували і розповсюдили на території підконтрольній ОТУ «Суми» три спецвипуски газети «Захисник Сумщини». Цей медіа-волонтерський проект підтримує бойовий дух наших військових і сприяє співпраці цивільних і військових. Ми його робили за зібрані кошти у власний час і своїми силами. Віддрукували і розповсюдили 6 тисяч примірників. Для нас важливо підтримувати спілкування з військовими, розповідати про їхнє життя, про захист країни. Для громади ми першочергово хочемо бути корисними в плані інформування щодо безпеки. Через наші соцмережі і газети ми поширюємо важливу інформацію щодо обстрілів, мінної безпеки, розташування бомбосховищ тощо. Також ми провели кілька благодійних акцій щодо збору коштів для лікування дитини-інваліда, яка мешкає за 2 км від кордону. На найближчі пів року ми плануємо і далі продовжувати випуск газети та наповнення онлайн ресурсів. А головне – поки залишатись жити в нашому місті.
А тепер – про масштабні проєкти, мрії і очікуваний результат.
Тут все пов’язано з питанням співпраці з іншими проєктами.
Реалії життя на кордоні змушують нас шукати варіанти об’єднання ресурсів з колегами, які мешкають і працюють в таких же умовах, як ми. Один з них – спільне видання спецвипуску «Спільнопілля» – показує, що для жителів громад важливо знати інформацію не лише про життя свої громади, а й сусідніх. До того ж, після адмінреформи багато громад об’єднані в один район. Тож багато інформації дублюється в кожній газеті, які виходять на території об’єднаного району. Ми маємо досвід об’єднаних випусків газети для 6 прикордонних громад. Це – газети «Білопільщина» (Білопілля) та «Перемога» (Краснопілля). Досвід роботи в цьому проєкті, підтриманого програмою партнерства у галузі мас-медіа в Україні UMPP показав, що такі випуски значно економлять ресурси і додають можливість виготовляти і оприлюднювати більше інформації. Тож, якби мали можливість, то залучили б кошти саме для підтримки такого проєкту, в якому б об’єднали не дві, а кілька редакцій. До того ж, було б дуже доречно зробити і спільний онлайн ресурс для відеоформатів. Це б дало новий поштовх для наших видань. Ми б утримували не трьох верстальників, а одного. Теж саме і з коректорами тощо.
Для втілення цього проєкту треба максимально навчити людей сучасній верстці, дизайну. А ще – навчитись робити іншу рекламну продукцію: банери, листівки. На це є попит. Те саме – з онлайн ресурсами. Кепшен-відео, презентаційні ролики, короткі сюжети – такий би формат користувався попитом. Не менш важливо навчитись користуватись іншими ресурсами, приміром, Гугл-аналітик, вивчити всі можливості гугл-диску, навчитись заповнювати і користуватись гугл-таблицями. Можливо, це трохи і смішно для більшості користувачів, але незнання цих елементарних програм дуже ускладнює роботу для тих, кому 40+. Незвіданний ресурс – ютуб. Нас ніхто ніколи не вчив працювати з цим ресурсом. А його можливості – невичерпні.
Щодо елементарних побутово-виробничих потреб, то минулий рік показав всі ризики роботи в умовах відключення електроенергії та тепла. Тож ще раз дякую УАМБ за обігрівач УФО, який дуже став в нагоді. Генератор, через конструктивні особливості приміщення, нам не підходить. Газове опалення ми вимкнули, тож обігрівач – саме то!
Питань до колег у нас багато, але ми спілкуємось і вирішуємо їх по мірі надходження.
Дякую УАМБ за підтримку і допомогу.
Навіть коли писала цей матеріал, то сама для себе зробила кілька висновків і систематизувала певні знання та проаналізувала перспективи, які не могла осмислити через щоденну рутину.
Ну а наша найзаповітніша мрія і план, який я озвучую на всіх майданчиках, навіть на зустрічі з колегами The Wall Street Journal, WSJ , це зробити кольоровий випуск «Білопільщини» на День Перемоги. У нас зберігається в архіві випуск нашої газети від 10 травня 1945 року, де надрукований акт капітуляції армії Німеччини. Хочемо дожити, допрацювати і поповнити історичний архів номером про нашу Перемогу.
АВТОРКА: Спеціально для РП – головна редакторка газети «Білопільщина», заслужений журналіст України Наталія Калініченко.