Севгіль Мусаєва склала план відновлення діалогу з читачем.
На початку минулого року Севгіль Мусаєва, головна редакторка «Української правди», пішла з посади й поїхала вчитись до Оксфордського та Гарвардського університетів. В Америці вона вивчала вплив соціальних мереж на суспільство, а в Британії намагалася з’ясувати, чому медіа втрачають довіру аудиторії та що медійники можуть зробити, аби її відновити. Севгіль розповіла про свої дослідження у Центрі журналістики при Київській школі економіки. MediaLab записав найважливіше зі сказаного. Повний аудіозапис лекції можна послухати тут:
Як я емоційно вигоріла
Я — кримська татарка. Мої батьки переселилися до Криму, коли мені було два з половиною роки. Я ходила у кримську школу, у Криму почала займатися журналістикою, а згодом вирішила вступати до Київського університету. Я дуже болісно пережила анексію Криму. Мої батьки були змушені переїхати до материкової частини України.
Майже десять років я працювала у бізнес-виданнях. 2013 року, коли журнал Forbes, де я працювала, купив олігарх Сергій Курченко, ми з колегами змушені були звільнитися. Потім я заснувала онлайн-видання Hubs. А восени 2014 року Олена Притула запросила мене очолити редакцію «Української правди». Ці перші роки війни були емоційно дуже важкими для мене.
2016 року від вибуху закладеної в машину бомби загинув мій колега Павло Шеремет. Для редакції «Української правди» це стало великим випробуванням. Павла вбили, як свого часу вбили засновника видання Георгія Ґонґадзе.
Водночас у суспільстві почали відбуватись небезпечні процеси. Наприклад, дискусії про те, чи можна журналістам їздити на окуповані території. На сайті «Миротворець» опублікували список журналістів, акредитованих у сепаратистів. За будь-яку критику влади тебе могли назвати агентом Кремля. І це в той час, коли блогери почали відвойовувати в журналістів експертність і перебирати на себе нашу роботу. Це токсичне медіасередовище мене дуже лякало.
В кінці 2017 року я вирішила відійти від журналістики й поїхати вчитись. Тоді я побачила результати соціологічного опитування, що засвідчували падіння довіри до медій в Україні, й запитала себе, чому це відбувається. Чому люди більше не вірять медіям як суспільному інституту? Щоб це з’ясувати, я подала документи до Reuters Institute, центру медіадосліджень при Оксфордському університеті. Поїхала туди на початку 2018-го на півроку.
Коли медіа втратили довіру
З кризою довіри стикнулись не тільки українські медіа, а й світові. Дослідження Edelman Trust Barometer на початку 2018 року показало, що медіа стали соціальним інститутом з найнижчою довірою за десятиліття.
2008 років, коли світ охопила велика фінансова криза, аудиторія почала запитувати: «Чому медіа мене про це не попередили? Чому не говорили про бульбашку на ринку нерухомості США? Напевно, медіа у змові з фінансистами!» У той самий час почали зростати соцмережі, особливо фейсбук. Антиелітарні настрої, які призвели до обрання Трампа президентом США, були спрямовані не лише проти політичних еліт, а й проти медій. Адже люди почали вважати медіа частиною еліт, які приймають рішення.
Рік тому я випадково зустрілась із новим консулом Сполучених Штатів у Європейському союзі. За вечерею вона сказала мені: «Навіщо мені потрібні професійні новини, якщо я можу про все дізнаватись зі своєї стрічки в фейсбуку та твітері? Думаю, медіа найближчим часом помруть. Професійна журналістика нам не потрібна».
Справді, наприклад, Дональд Трамп не потребує посередництва CNN, The New York Times або The Washington Post. Він зневажливо називає ці медії поширювачами фейкових новин. Натомість він веде твітер, і американські журналісти змушені його аналізувати. Деякі розповідали мені, що в їхніх редакціях є спеціальні люди, які розшифровують зміст Трампових твітів.
У Гарварді на програмі Nieman Fellowship я намагалася з’ясувати, як діяти журналістам у поляризованому суспільстві. Йдеться не лише про Україну: інші люди, які навчалися разом зі мною запитували те саме про свої країни. Що робити з поляризовано Британією, якщо The Sun та інші таблоїди за брексит, а The Times i The Guardian проти? Що робити з Америкою, де є абсолютно різні світи — Америка CNN і Америка Fox News? До нас приходила журналістка з Fox News, яка раніше працювала в The New York Times. Вона пояснила: працює для аудиторії Fox News, яка підтримує антиемігранську риторику. Ці люди, мовляв, теж повинні мати свій канал інформації, який пояснить, що відбувається в Америці і світі.
Севгіль Мусаєва. Фото Катерини Лащикової
Що з довірою до медій в Україні
Українці мають низький рівень довіри до всіх інститутів. 95% довіряють лише родині та сусідам. Церква, армія, благодійні організації — це все нижче 50%. Суди, політичні партії — на рівні 3%. Це результати досліджень кінця 2017 року. Ось чому так сталося із президентськими виборами у 2019 році.
Щоб зрозуміти причини недовіри до медій, я провела багато інтерв’ю з дослідниками, які вивчають медіа в Україні і за кордоном. Ось головні причини:
Олігархи-власники. 76% українського медіаринку належить олігархічним групам. Вони використовують медіаресурс як інструмент політичної боротьби. На жаль, медіа в Україні стали частиною системи політичної корупції. Це можна чудово побачити під час кожної виборчої кампанії. Під час революції 2013-2014 років люди почали помічати, що повідомлення олігархічних медій сильно відрізняються одні від одних. «Інтер» і «1+1» говорили різне про одні й ті самі події. Звісно, у глядачів виникали питання.
Пропаганда. Коли Росія захопила Крим і почала наступ на Донбас, ми стали мішенню для пропаганди. Відповіддю на це стала патріотичність української журналістики. Професія журналіста почала конфліктувати з позицією громадянина. Спершу журналісти сильно переживали через те, що відбувалося, й не були готові відповідати на виклики збройного конфлікту. Адже Україна за роки незалежності не стикалась із війною. Ми не мали школи воєнної журналістики.
Бум соціальних мереж. Революція 2013 року почалася фактично з допису в фейсбуку. Соціальні мережі під час Майдану стали не основним, але дуже потужним джерелом інформації для медіа. Журналісти легітимізували інформацію з соціальних мереж і публікували багато новин, узятих із фейсбука і твітера, без перевірки. Але виявилося, що соцмережі можуть бути потужним інструментом маніпуляції і поширення брехні.
І остання причина — свідома дискредитація медій. Українські політики використовували так званих лідерів громадської думки та ботів, аби спаплюжити журналістів-розслідувачів та результати їхньої роботи. Цю стратегію ми бачили й під час президентської кампанії 2019 року.
Я опитала п’ятдесятьох людей в Україні про те, чого їм бракує в медіях. Дві третини сказали, що бракує узгоджених правил і редакційної політики, третина назвала проблемою відсутність інформації про власників або фінансові результати медіапідприємств.
Як змінити ситуацію
Науковим керівником мого дослідження був багаторічний головний редактор Алан Расбриджер, лауреат Пулітцерівської премії. Ми багато сперечалися з ним про медії майбутнього, про відновлення втраченого діалогу з читачем.
1995 року, коли Алан очолив The Guardian, газета запроваджувала краудфандингові програми. Для того, щоб читачі давали виданню гроші, воно повинне вести з ними діалог. 1998 це видання першим із-поміж британських газет запровадило посаду новинного омбудсмана. Це людина, яка є самостійною одиницею в структурі редакції, має дворічний контракт і представляє інтереси читача в редакції. Вона має електронну пошту, свою колонку, й кожен читач може надіслати омбудсманові скаргу на неточність, помилку або будь-яку іншу проблему з публікаціями газети.
Першим омбудсманом став журналіст Єн Мейз, який працював у The Guardian двадцять років. Згодом він описав свій досвід у кількох книжках. Я звернулась до нього й разом з ним розробила план повернення довіри до медій:
- Запровадження редакційних стандартів, прозорих і доступних для кожного читача, слухача або глядача;
- Публікація фінансових результатів медіапідприємства;
- Запровадження посади новинного омбудсмана і покращення зв’язку з аудиторією.
Я зрозуміла, що повернути довіру аудиторії до медій так само важко, як запхати вичавлену зубну пасту назад до тюбика. Та фінансова успішність медій майбутнього залежатиме від того, як вони спроможуться побудувати якісний зв’язок із аудиторією і зроблять читача, слухача або глядача частиною своєї щоденної роботи.
Майбутнє професії
Головний редактор The Washington Post Мартін Берон радить знов і знов пояснювати читачам, що таке журналістика, як журналісти працюють із джерелами, які в них стандарти та принципи, в чому взагалі полягає їхня робота. Розповідати, як відрізняти правдиві новини від неправдивих.
Неправдиві новини так легко поширюються через те, що з появою соцмереж кількість потенційних джерел інформації в кожного з нас зросла в багато разів, а інструментів перевірки так само мало. До того ж завдяки лайкам і банам у фейсбуку ви формуєте свою стрічку, поступово потрапляючи в інформаційну бульбашку. Наслідком такої бульбашки значною мірою стало те, що для багатьох користувачів фейсбука в Україні результати виборів стали несподіванкою.
Ще один наслідок життя у бульбашці — ми зосереджені на українських подіях і почуваємось так, наче нічого важливішого за останні п’ять років у світі не сталося. Насправді ж світ швидко змінюється, й поруч із нашими негараздами у світі є низка серйозних глобальних проблем — криза ліберальної демократії, фінансові кризи тощо.
В останньому дослідницькому звіті Reuters Institute йдеться про те, що довіра до соцмереж поступово знижується. Все більше людей обирає для отримання й поширення новин інші інструменти — месенджери. Наступним трендом буде аудіоконтент, зокрема для розумних колонок. Це серйозні зміни, до яких буде нелегко призвичаїтись і журналістам, і аудиторії.
Сьогодні завдання журналістів полягає в тому, щоб допомогти людині вижити в бурхливому світі технологій, знати найголовніше, розуміти, що відбувається з глобальними трендами, вміти відрізняти правду від неправди.
Андрій Яніцький, керівник Центру удосконалення економічної журналістики при Київській школі економіки. У підготовці тексту брав участь Денис Мурза
Головне зображення Danilo Batista
Джерело: Medialab