Маса важливих новин і недорозказаних історій ховається від нас у минулому.
«Сосущего ректора» звали Василем Михайловим. Він очолював київський виш і був чоловіком чиновниці та членкині Партії регіонів. Коли його зловили, з’ясувалося, що він організував при виші порностудію, де знімався сам разом із коханкою, собакою, студентами і студентками. Останні, за словами слідчих, погоджувались на зйомки під тиском. Міністр внутрішніх справ Юрій Луценко стверджував, що було й дитяче порно. Суспільство здригнулось, побачивши фотоматеріали справи. Михайлова посадили в СІЗО, провели розслідування й мали судити. Потім його відпустили. Що було далі, я не знаю. Ви, певно, також. І ґуґл не знає: історія закінчується 2013 роком. Бо медіа цим не поцікавились.
— Чого сидимо? — спитав я колег у ньюзрумі одного разу. — Стрічка мертва.
— Новин нема, — понуро відповіли колеги. Й пояснили, що в анонсах на сьогодні сама нудотня, прес-секретар, який обіцяв розповісти щось цікаве, не бере трубку, а більше нічого не сталося.
Як завзятий рибалка, я враз уявив річку, на березі якої так само смутно сидять люди з вудками. Раз на півгодини вони перезакидають вудки, але поплавці не рухаються, й рибалки доходять висновку, що риби нема. Взагалі нема, в природі.
Але ж ми точно знаємо, що риба є. Он вона. Часом вона клює там, часом сям, часом на те, а часом на се. Може клювати як навіжена, буває й геть без апетиту, але її не нема, це ми її не можемо зловити.
Ось і зараз ми сидимо на березі інформаційного потоку й сподіваємось, що за наші гачки зачепляться новини, які він пронесе повз нас. А якщо ні, то купимо в «Інтерфаксу»: вони ловлять сітками.
Для рибалки, якщо він прийшов на берег не випити горілки, а зловити рибу, це провальна тактика. Він радше зніметься з місця, перейде на інше. Перепробує кілька місць, способів та інструментів ловлі.
Журналісти також не приречені сидіти на одному місці на березі річки часу й чекати на те, що відбувається нині вже. Вони можуть спуститись за течією — поцікавитись прогнозами та планами. Можуть піднятися проти течії — знайти важливу історію, розвиток якої не відстежили. І якщо перше вони все-таки час від часу роблять, то з другим — немов пороблено.
Я почав переглядати новини за останні півроку, позначені як важливі.
— А шо там із цим судом?
— М-м… Та нічого не казали. А ми не питали.
— Оце збиралися продати в Румунію — продали?
— Ми не чули…
— Цього звільнили, а кого призначили замість нього?
— М-м… Та не було новини.
Що в перекладі означає — той, хто володіє інформацією, не мав охоти й потреби донести її до нас. Тобто новина була. Просто ми нею не поцікавились, бо нам не створили «інформаційного приводу» — не помахали прапорцем, привертаючи до себе увагу.
— Так подзвоніть і з’ясуйте. І буде вам новина.
— Але ж… Яка актуальність? Це ж було місяць тому.
— Що — це? Про нове призначення хтось писав?
— Ні…
— Це відбулося (або ні, хоча мусило), це важливо, цього не знають, отже, це актуально. Вйо до новин.
Після цього ми почали вести список незавершених історій і недовисвітлених тем. Спершу на аркуші паперу на стіні, щоб постійно був перед очима, потім у файлі, до якого регулярно зазирали.
Так роблять чимало журналістів, які відстежують важливе у своїй темі. Але редакції, де ця практика усталена й щоденна, в меншості. Для решти ж новин поза прес-релізами та «анонсами» — нема.
За влучним визначенням засновника The Correspondent Роба Вайнберґа, новини являють собою «нескінченну череду жахливих і сенсаційних подій, які негайно забуваються».
Стрічка новин — рухома мозаїка шматочків інформації без початку й кінця, а також явного зв’язку між собою. Такий собі кубік Рубіка, який постійно тасує кольори, не даючи шансу зібрати цілісну картинку. Для споживання такого продукту взагалі не потрібна пам’ять.
Коли всі пишуть приблизно про одне й те саме, беруть новини з тих самих двох з половиною інформагенцій або одне в одного та через раз купують трафік, медіапроекту, який хоче вирізнятись, залишається одне: відростити пам’ять. Налагодити систему, за якої важливі події не забуватимуться, розвиток подій відстежуватиметься, а імена й назви, які були популярними пошуковими запитами місяць або рік тому, повертатимуться на порядок денний.
Кілька місяців тому Надія Савченко була головною героїнею новин. Днями, коли її відмовились реєструвати кандидаткою у президенти, про це стисло, крізь зуби, написали навіть не всі видання. Савченко втратила актуальність? Це людина, яка вважалась народною героїнею, а тепер сидить у слідчому ізоляторі, бо начебто готувала державний переворот. Чому сидить? Готувала чи ні? Планування нападу на Верховну Раду — це не дрібниця. Що було насправді? Навіщо? Що вона зараз робить? Навіщо балотувалася? Що з її прибічниками? Які аргументи обвинувачення і захисту? Коли буде суд? Що далі?
Про це не говорять, бо є щось цікавіше? Що, перепрошую? Те, як Ірина Луценко сказала «бля»?
Ми звикли чути аргумент, що події і люди стають нецікавими публіці й зникають із поля її зору, бо їхнє місце займають інші, свіжіші події і люди. Це неправда.
По-перше, нема ніякої публіки. Є окремі люди, які читають стрічки, тицяють на іконки і вмикають ефір. І говорять про те, що бачать. Покажіть мільйону людей Надію Савченко, й вони про неї заговорять (свого часу так і сталося).
По-друге, події й людей затягують у поле зору людини, як правило, медіа. Й витягують теж.
При цьому, як це, знов-таки, вдало описує Вайнберґ, медіа безперестанку озираються одне на одного. Днями колега з маловідомого онлайн-видання розповіла, як її редакторка відмовлялася ставити ексклюзивну й перевірену новину, «поки про це не напише “Українська правда”». Новини, про які пишуть інші, — новини, навіть якщо новин у них нема. Новини, про які інші не пишуть, — не новини, навіть якщо вони новини. Бр-р-р-р.
Споживачі новин «не цікавляться» Надією Савченко (Олександром Єфремовим, Петром Димінським, Рафаелем Лусварґі, справою Ґонґадзе, вбивцями Бузини, долею Межигір’я, підсудними беркутівцями, ґвалтівником малолітньої мами з Борислава й мільйоном інших речей), бо не пам’ятають, що ними можна цікавитись. Пам’ять не задіяна.
Це явище називають пам’яттю золотої рибки. Рибка на це не заслужила: вона здатна запам’ятовувати на три місяці. Три місяці тому головною темою новин були вибухи в Ічні. Повідомлення на цю тему зупинились на початку листопада на тому, що це, напевно, диверсія, і ведеться слідство. І все.
«Придумав стартап: нагадувати журналістам про грандіозні теми, якими вони пообурювались-позахоплювались і забули назавжди. Наприклад, за абонплату 100 гривень на місяць видання отримує доступ до стрічки нагадувань, де щодня з’являється десяток забутих резонансних тем. Від убивці дніпровських поліцейських Олександра Пугачова до скандалу з маніпуляцією результатами ЗНО… “#Ашотам” буде називатися», — написав я півтора року тому. А зараз прочитав і не пам’ятаю, хто такий Олександр Пугачов і що був за скандал із ЗНО, хоч убийте.
І не дивно: більшість видань перестали писати про Пугачова в кінці 2017-го, а найсвіжіше, що вдається наґуґлити — вересень 2018-го: «ще чекає вироку». Про це згадали з нагоди другої річниці вбивства; що ж, почекаємо на третю. Ґуґлоскопія про ЗНО показує, що галас ущухнув у 2017 році, а підозрюваний у підробці результатів Ігор Лікарчук досі поважний експерт і коментує тему ЗНО. Восени 2018 року з’явилась нова інформація на цю тему, але чи стосується вона тієї самої історії, чи нової?
А якщо споживачі новин і цікавляться старою й забутою, але важливою для них історією, вони не мають як висловити нам це зацікавлення. Можуть, звісно, написати десь у коментарях «а шо там зниклі ікони з Лаври?», або вряди-годи прислати листа в редакцію. Чи багато редакцій на це реагують? Чи є хоч у когось кнопочка «дізнатися, що нового в цій історії» для старих публікацій? Хіба що теґ, натиснувши на який, читач розгрібатиме гору сміття — як у ґуґлі.
Тому споживачі новин «цікавляться»:
- тим, що було анонсовано, проведено в присутності журналістів і завершено фуршетом;
- тим, що було у відривному календарі і в Зеника;
- тим, що їм показали в прямому ефірі;
- тим, про що журналістам навмисно нагадали піарники чорні чи білі;
- тим, що рекламують;
- тим, що випадково принесла стрічка.
Сьогоднішність новини важливіша за її важливість, а позавчорашність робить важливу, але не розказану до кінця, історію вже не актуальною. Так ми відмовляємось від величезного масиву історій, які не можна розповісти за день, бо «ведеться слідство», «оголосимо тендер» і тому подібне.
Якщо аргумент про відсутність сьогоднішнього інформаційного приводу означає «ми не знаємо, як пояснити аудиторії, чому говоримо саме про це», то він хибний. Ви ж можете сказати приятелю: «Пам’ятаєш Колю, який вчився з нами в аспірантурі й зненацька покинув? Він виїхав у М’янму, змінив стать і вийшов заміж за арабського шейха». Так само можна сказати читачеві: «Пам’ятаєш Колю, який очолював департамент освіти й погорів на хабарі? Йому дали умовний термін і поновили на роботі ще рік тому». Тут «рік тому» значить не «це не актуально», а «це неподобство триває вже так довго!»
До речі, бандити, корупціонери, крадії, брехуни й тому подібні персонажі добре знають про коротку пам’ять медій. Вона їм вигідна; вони розраховують нa неї, враховують у стратегії кризових комунікацій, коли чинять якесь заплановане неподобство. Знають, що новини відшелестять, і назавтра про неподобство ніхто не згадає; тоді можна буде відкупитись, домовитись і оголосити, що «в ході службового розслідування факти не підтвердились». А давніші публікації підтерти — є ціла галузь, яка цим займається, менеджмент репутації в пошукових сервісах (SERM).
Ми щодня передаємо в новинах повідомлення правоохоронців про затриманих на хабарі. З характерними фото розкладених купюр на столі, а затриманих — на підлозі. Торік Zaxid.net підрахував, скільки затримань хабарників у Львівській області призвели до ув’язнення. 1%. А дві третини справ стабільно не доходить до суду. Чи змінилися б ці цифри, якби ми не лише поширювали прес-релізи про затримання, а й цікавились перебігом і результатами слідства, а потім суду, й повідомляли про кожного безкарного чи легкопокараного хабарника?
Про кожну історію, яка видається вартою сповіщення в новинах, ми розповідаємо початок. Рідше — перебіг, тобто перші кілька дій у процесі, до якого поступово втрачаємо інтерес. Набагато рідше — кінець. Майже ніколи не відстежуємо наслідки. Раз нам не вистачає ресурсів на те, щоб розповідати важливі історії до кінця оперативно в новинному форматі, то, може, змінити формат і розповідати менше, але краще?
Автор: Отар Довженко
Джерело: MediaLab