Гонитва за переглядами, копіпейст, кримінал, безпідставні узагальнення та анонімні редакції.

Щоб дізнатися більше про насущні проблеми журналістів і заодно познайомитися зі своїми читачами, редактори MediaLab приїздять до різних українських міст і влаштовують балачки про професійні турботи і страхи журналістів. Такі зустрічі вже відбулися в Чернівцях та в Івано-Франківську. Журналістка Василина Бантуш хотіла, але не змогла прийти на івано-франківську балачку, тому ми запропонували їй висловитися письмово. Вона розповіла, що не так із фразою «ти ж журналіст», чому навіть в колишніх журналістів сіпається око та хто тремтів від бажання під дощем.  

«Привіт, я Василина, майже п’ять років працюю в регіональній журналістиці і розпощую одну й ту саму новину у 15 фейсбучних груп по 10 разів на день», — сказала б я, потрапивши на групову психотерапію для журналістів.

Моя журналістська кар’єра почалася з онлайн-медіа, де довелося бути людиною-редакцією. Тобто спочатку там було кілька журналістів, головний і шеф-редактор. Та через два роки залишилося двоє — я і шеф. Протягом ще майже десяти місяців мені довелося самостійно наповнювати стрічку новин, ходити на події, працювати з рекламодавцями, розвивати сторінки у соцмережах. Кілька тижнів було відносно легко, але з часом почало бракувати спілкування з  колективом, свіжих ідей. Через відсутність вихідних давалися взнаки фізична і психічна перевтоми. Це був непростий, але цікавий досвід.

Потім працювала у виданні, з якого двічі звільнялася. Першого разу передумала — і професію любила, і колеги були хороші — і повернулася, вдруге — ні. Коли звільнялася, натрапила на текст «Чому ми втрачаємо людей» і впізнала в ньому себе — людину, яка йде з роботи, бо забракло сил працювати на конвеєрі новин, де учасники команди постійно змінюються і важко бути згуртованими. Зрештою, відчула, що час рухатись далі.

Бути журналісткою — це не просто піти на подію, послухати, що там говорили, чи побачити, що відбувалося, і написати про це текст. Іноді доводиться витрачати багато зусиль на якісну роботу над матеріалами, які живуть недовго і мають низький коефіцієнт корисної дії: якщо це не скандальна чи шокуюча новина, її (або лише її заголовок), імовірно, прочитає небагато людей. Або якщо і прочитають, вона все одно не спонукне до дій. А ще щороку треба писати про одні й ті самі проблеми комуналки, нерозчищені/невідремонтовані дороги, міські святкування тощо. І це виснажує.

Я страшенно дратуюся, коли знайомі кажуть «ти ж журналіст». У їх розумінні журналіст має розбиратися в усьому: запросто може розказати про всі «зради» та «перемоги» на місцевому і державному рівнях, «навангувати», хто переможе на виборах, та підказати, скільки коштує кілограм картоплі у Надвірній і руберойд в Одесі.

Що не так із регіональною журналістикою

По-перше, вона перенасичена поганими новинами. Новинні стрічки франківських видань рясніють повідомленнями про аварії, вбивства, грабунки, скандали. І розпочинати робочий день мені доводилося не з кави і продуктивних обговорень-планувань матеріалів із колегами, а з читання редакційної пошти, куди надходила невтішна хроніка за минулу добу. Натомість більше би хотілося розповідати про хороше: про місто, цікавих людей і події. Втім на пошук і створення таких матеріалів потрібен час. Коли ж видання женеться за трафіком, а журналістка має відвідати 100500 усяких паркетних нарад, заходів і дійств, час — це розкіш. Тому я й сама ставила новини про аварії й попередження про буревії, і не засуджую колег, які це роблять. Але хотілося б таких новин читати і писати менше. Нещодавно у Франківську з’явилися видання без зради, трешу й криміналу. Це Sotka і «Куфер». Вони тішать читацьке око. Сподіваюся, інші видання теж будуть потроху до цього прагнути.

У регіональній журналістиці багато копіпейсту без належних посилань. Якщо журналісти збирають інформацію не в полі, а запозичують з інших видань, посилатися треба не на стартові сторінки медіа, а на конкретні цитовані чи повністю запозичені публікації. А ще — що теж ніби просто й логічно — посилатися треба на першоджерело. Бо тільки перевіривши його, можна впевнитися, що новина, скажімо, не позаминулорічна.

Нещодавно деякі франківські видання поширювали інформацію про п’ятирічного хлопчика-сироту, якому потрібні гроші на операцію. Посилань на першоджерело у публікацях не було, але вперше ця новина з’явилася в місцевому інфопросторі у вересні минулого року. Знаю точно, бо сама тоді ставила її в стрічку. Побачивши, що текст вересневої і теперішньої новини ідентичний, я написала авторці допису, який ЗМІ цитували восени. З’ясувалося, що операцію дитині вже зробили. Звісно, хлопчик з дідусем-опікуном можуть потребувати якоїсь іншої допомоги, але цього ніхто ані перевірив, ані не додав. Просто написали про дитячу хворобу і назбирали багато поширень.

А ще в новинах «тішать» безпідставні узагальнення на кшталт «мешканці міста обурені», «депутати запевняють», «поліцейські підозрюють», «експерти зазначають». Що, всі? Усі поліцейські підозрюють? Може, вони написали й оприлюднили якусь колективну заяву? Якщо ні, то, напевно, все ж є конкретні поліцейські, які повідомили журналістам конкретну інформацію. Те саме зі соцмережами? Якщо хтось написав у фейсбуці пост із критикою якогось вчинку, події чи людини, медіа запозичують цей допис і подають його під заголовком «франківці (прикарпатці) обурені». Насправді ж обурена одна людина, і через 15 хвилин вона може змінити думку й видалити свій пост. Однак все, що потрапило в новини, живе своїм життям: розлітається мережею, перебирається на сторінки інших ЗМІ, збирає лайки та коментарі. Іноді читачі помічають ці безпідставні узагальнення і закидають журналістам, що ті гребуть усіх під одну гребінку.

У регіональній журналістиці редактори та журналісти часто анонімні для своєї аудиторії.Читачі майже нічого про них не знають, хіба іноді можуть ідентифікувати автора публікації, коли той запостить її у якусь фейсбук-групу. Це прикро, бо можна постійно змінювати вигляд сайту, оновлювати логотипи, робити ребрендинг, але найважливіше — це люди. Можливість знати журналістів на ім’я та в обличчя, поспілкуватися чи посперечатися з ними, можливо, навіть зустрітися на каву могла би згуртувати читачів навколо видання.

Необхідність постити матеріали в усі можливі і неможливі місцеві фейсбук-групи — болюча для мене тема. Багато сучасних інтернет-видань доплачують авторам до зарплатні, якщо їхні тексти наберуть більше певної кількості переглядів. Тому автори поспішають порозкидати свої матеріали по групах, іноді навіть не вичитавши уважно. Немає часу, треба створювати чергову клікабельну сенсацію. Однак новини з кричущими заголовками, які часто не відповідають змісту публікації, привертають увагу випадкової аудиторії. І не факт, що читачі, які повелися на новину про секс, скандал чи смерть, повернуться на сайт цього видання бодай іще колись.

У битві за перегляди перемагає той, хто перший розкидає «гарячу» новину по фейсбук-групах. Потім найспритнішого наздоганяє решта, і в підсумку у стрічці купа однакових новин, часто з ідентичними заголовками і фото. Для прикладу, кілька років тому з ініціативи франківських комунальників з’явилася фейсбук-спільнота «Комуналка ІФ». Комунальники створили цю групу, щоб оперативно дізнаватися про події в місті і спілкуватися з мешканцями. Спробуйте відгадати, які новини медіа найчастіше поширювали в цю групу? Правильно, ті, які зробили з дописів звідти ж! Так тривало, допоки адміністратори спільноти не заборонили поширювати туди публікації зі ЗМІ.

Майже кожен місцевий сайт має свою групу, або й кілька груп, у фейсбуці. Модератори стежать, щоб поширені у цих групах новини не повторювалися. Та й від Facebook можна потрапити в бан — якщо інші користувачі нажаліються, що хтось спамить. Мій акаунт за минулий рік банили шість разів на різні терміни: від трьох днів до кількох тижнів.

Зміни в політиці соцмережі до новин трохи змінили ситуацію, але тенденція розпощення залишається. Щоб виділити свою новину з-поміж інших таких самих, деякі журналісти вдаються до епітетів, фразеологізмів та інших художніх засобів у заголовках. Тому можна прочитати щось на кшталт: «Гори-гори ясно: у селі на Прикарпатті горіла-палала копиця сіна» або «У Франківську Олег Винник змусив своїх вовчиць тремтіти від бажання під дощем (фото+відео)».

Це текст не про те, що все погано і все пропало. Позитив у роботі журналіста теж є. Для когось ця професія стає стилем життя. Адреналін репортерської роботи може захоплювати з головою, і ніякі найрозумніші аргументи від навколишніх людей одержимих журналістів не спинять. Є й ті, хточерез певні обставини йде із професії в інші сфери.  Та глибоко в душі такі люди, мабуть, залишаються журналістами. Бодай тому, що на слові «новина» ліве око у них таки починає підступно сіпатися  ????

Джерело: MediaLab

Автор: Василина Бантуш