«Українським журналістам не варто їздити на окуповані території»: 10 запитань до Андрія Цаплієнка

Воєнний кореспондент Андрій Цаплієнко роками висвітлював конфлікти в Афганістані, Македонії, Іраку, Кот-д’Івуарі, Непалі, Південній Осетії, Кашмірі, Ліберії, Бурунді, Колумбії. Тепер журналіст опинився на війні у власній країні. В інтерв’ю MediaLab Андрій Цаплієнко розповів, як акредитація легалізує квазіреспубліки, у кого Україні варто запозичити модель співпраці журналістів і військових і що потрібно знати, вирушаючи по репортаж на передову.



«Українським журналістам не варто їздити на окуповані території»: 10 запитань до Андрія Цаплієнка

Один зі стандартів журналістики — баланс думок, і відколи триває війна на сході, журналісти дискутують, чи потрібно надавати слово протилежній стороні — ватажкам чи бойовикам так званих «ДНР», «ЛНР» і владі окупованого Криму. Ви на якому боці у цій дискусії?

Все дуже просто. Ми фізично не маємо можливості приїхати туди і взяти інтерв`ю, наприклад, у Захарченка. Але у нас там джерела, з яких ми отримуємо інформацію. Також є канал в Youtube, де можна подивитися різні інтерв`ю з їхніми ватажками. Це по-перше.

По-друге, варто себе запитувати: для чого нам потрібен їхній коментар чи інтерв'ю? Я вважаю, це доречно лише тоді, коли мова йде про важливу для нас ситуацію. Наприклад, по відступу з Дебальцевого треба було брати коментар в Захарченка, висвітлювати їхню позицію. Подивитися, що вони коментують і як. Утім проблема — як їх називати. Хто вони: «лідери ДНР» чи «ЛНР», або ж «ватажки бойовиків»? Питання у цьому маленькому титрі, який з`являється у кадрі. Особисто для мене це ватажки, а не лідери.

Людей, які воюють проти українських військових я раніше називав окупантами, бойовиками, сепаратистами, об'єднаними силами росіян і місцевих бойовиків. Ніколи не називав терористами, тому що це не зовсім терористи у класичному розумінні слова. Зараз це підрозділи російської армії.

Що думаєте з приводу акредитацій у псевдореспубліки? Чи правильно вважати, що акредитований «ДНР» чи «ЛНР» журналіст автоматично визнає їхню владу?

Насправді це форма сповільненої легалізації. Якщо ми їдемо туди знімати, то легалізуємо ці квазідержавні утворення. Журналіст, який отримує акредитацію від «ДНР» чи «ЛНР», автоматично визнає їх як державу. Та й самі псевдореспубліки зрозуміли, наскільки їм важливо, щоб туди приїздили журналісти, яким раніше там не були раді. 2014 рік. В Криму бойовики напали на нашу знімальну групу і на іноземних колег: BBC, Al Jazeera, грецьких і навіть російських журналістів. Нас намагалися викинути з Криму, щоби зачистити інформаційне поле. Потім зрозуміли, що українські журналісти їм не потрібні, а ось іноземні — навпаки. Так самим фактом перебування на окупованій території вони легалізували тутешню владу. І журналісти часом про це не думають, і дбають лише про те, як зняти сюжет чи написати репортаж. А з точки зору психології інформаційної війни, це один з факторів, завдяки якому у свідомості європейців, росіян і навіть українців ці квазідержави легалізовуються. Це частина так званого «плану Герасимова».

Як ви розцінюєте те, що сайт «Миротворець» опублікував дані журналістів, які отримали акредитацію у так званих «ДНР» і «ЛНР»?

Ситуація із «Миротворцем» неоднозначна. Так, це була помилка, що оприлюднили весь список. Потрібно було проаналізувати кожне прізвище журналіста, перевірити, звідкіля вони. Деякі люди, прізвища яких опубліковані на сайті, робили багато корисного для України, адже саме завдяки ним західні медіа розповідали про реальну ситуацію на окупованих територіях. З іншого боку, сайт «Миротворець» оприлюднив дані журналістів з відкритих джерел. Тобто це не було розсекреченням. Сайт не закидав жодному журналісту, прізвище якого є в списку, співучасті у тероризмі, а просто сказав: «Ось ці люди самим фактом акредитації сприяють визнанню «ДНР»». І тоді всі обурились: «Їм будуть дзвонити всякі нацики і погрожувати».

Проте я не розумію чого тут боятися. Ну ось мій номер є в списку на сайті «ДНР». Телефон — це лише засіб комунікації. Щонайменше, можна не відповідати на дзвінки з незнайомого номера. Якщо хтось боїться, що тепер телефон прослуховують, то може бути певним: телефон прослуховували і до оприлюднення списків. Людина, яка працює в зоні АТО, має розуміти, що її прослуховують і українські спецслужби, і чужі. Я взагалі не розумію, чому здійняли такий ґвалт і зчинили скандал. Тим паче, «Миротворець» зробив багато корисного для інформаційного простору України.

Якщо українські журналісти не будуть їздити на окуповані території, чи не викличе це обурення місцевих мешканців, мовляв, українським журналістам байдуже як там живуть люди?

На перший погляд, цих людей не можна залишати без уваги. Утім водночас вони самі розуміють, що ізоляція сприятиме розвалу кримінальної квазідержави під назвою «ДНР» і їхніх сусідів. На мою думку, поки не визначений статус окупованих територій, українським журналістам не слід туди їздити. Проте треба шукати можливості отримувати інформацію і відео звідти з прихованих джерел. Я думаю, що не відкрию таємницю, якщо скажу, що ми так робимо.

Де для вас проходить межа між громадянином і журналістом, коли висвітлюєте події у зоні бойових дій?

Взагалі не протиставляю ці поняття. Ми передусім є громадянами цієї країни. Коли йде війна, треба насамперед залишатися людиною. Я от часом дивлюся, як російські ЗМІ беруть інтерв`ю в українських полонених. Інколи вони приміряють на себе роль катів і спілкуються так, ніби це допит. Вони принижують військових і тиснуть на них: «Говори! Говори! Ты кто?! Фамилия? Не слышу!». Так часто спілкуються і колишні українські журналісти, які зараз асоціюють себе із «ДНР». У нас теж іноді виникає спокуса таким чином говорити з російськими полоненими. Утім не варто цього робити. Перед тобою передусім людина, яка заздалегідь опиняється у невигідних для себе умовах. Тому до них варто проявляти людяність. Працюючи в країнах, де тривали воєнні дії, я часто співчував людям, які опинилися у складних ситуаціях, незалежно від їхніх позицій. Проте, незважаючи на певні симпатії, у чужих країнах зберігати баланс думок легко, бо це не твоя війна.

Які питання ви ставите російським полоненим? І як спілкуєтеся з українськими військовими?

Щодо полонених, то мені цікава їхня особиста позиція і персональна історія, а не те, з якої вони дивізії. То вже інформація для військових. Тим паче, коли ти запитуєш про історію людини, то не порушуєш ніяких державних таємниць і не шкодиш їхній безпеці.

Що стосується спілкування з нашими військовими, то тут ключову роль знову ж таки відіграють особисті історії. Журналіст за жодних обставин не повинен ставати розвідником. Завжди запитую військового про його відчуття, переживання. Якщо людина не хоче спілкуватися, то намагаюся переконати, але це залежить від ситуації. Якщо насправді військовий має причину не спілкуватися з журналістом, то я з розумінням до цього ставлюся. Одного разу боєць відмовився говорити зі мною, бо мав родичів в окупованому Донецьку. У таких випадках я припиняю розмову, бо розумію, що це несе загрозу якійсь родині.

Коли журналіст зливає інформацію, як це впливає на довіру до інших колег, які наступного разу приїдуть працювати в зону АТО?

Журналісти не є авторитетами для «ДНР» і «ЛНР». Наприклад, журналісти 1+1 — це для них вороги, які коштують конкретну суму. І якщо їх впіймають, торгуватимуться з Коломойським. Журналістів там взагалі сприймають як обслугу: «О, журналюга! А ну поехали с нами!». І таке відношення не лише до наших, але й до російських ЗМІ.

Як озцінюєте інформаційну політику України?

На мою думку, її потрібно змінювати. Сьогодні головна проблема — відсутність українських ЗМІ на Донбасі, навіть на звільнених територіях. Два роки точиться війна, а там немає українських каналів. Деінде, у поганій якості можна подивитися 5 канал чи 1+1, але повного пакету немає, і з цією ситуацією треба щось робити. Інформаційну діру потрібно закривати. На місцях мають працювати центри пропаганди. Туди треба відправляти спеціалістів, які б створювали там нові канали або забезпечували роботу тих, що є. Також потрібно забезпечити присутність української преси. Це ефективний спосіб донести правду, тому що там у людей збереглася традиція вранці читати газету. Те саме стосується радіостанцій. Лише нещодавно з'явилися дві: «Армія FM і «Донбас FM». Проте у них недостатньо велика зона покриття й обмежена аудиторія — здебільшого армійська. А нас насамперед цікавлять люди, які там мешкають. Аби бабуся, увімкнувши «сєпар ТВ» і потрапивши на заклик «телефонуйте за таким-то номером телефону, якщо побачите українську військову техніку», не погодилася б здавати позиції України. А такі випадки вже траплялися в українських селах, наприклад, у Пречистівці, у 2014 році.

Пропаганду з українського боку я розумію як потребу говорити правду і працювати на випередження. Треба випереджати російські ЗМІ, щоби нівелювати їхні пропагандистські кроки. Міністерство інформаційної політки, на жаль, цим не займається. Їхній офіційний канал у Youtube має десятки переглядів. Це смішно.

Наскільки правдиво силові відомства повідомляють ЗМІ про стан справ на лінії фронту?

Я не вважаю, що потрібно розголошувати інформацію про кількість поранених. Ворог теж за цим слідкує. Можливо, це варто робити бодай через декілька днів, а не як у нас — наступного ранку. Це відбувається тому, що наше суспільство не довіряє військовому керівництву. Українці вважають, що без суспільного тиску нічого не робиться, тому й вимагають даних — скільки поранених і погиблих. З військової точки зору, цього не варто розголошувати. Я вважаю, це питання реформи військової структури. Якщо система функціонуватиме як слід, то вирішиться і питання взаємодії військових з журналістами. Ми звикли до підходу Майдану: коли усі можуть знімати будь-що і всюди цілодобово.

Суспільство хоче бачити цей принцип і на фронті. Нехай мене пробачать колеги, які знімають на передовій, але я думаю, це не на користь Україні.

Як мають виглядати відносини військових і журналістів?

Існує кілька моделей. На мою думку, найкращою є ізраїльська, де є низка усталених правил роботи журналіста і прес-офіцера. Журналіст отримує державну акредитацію, а потім силове відомство надсилає програму, за якою армія з ним співпрацюватиме. В Ізраїлі є взаєморозуміння між журналістами і військовими. Вони усвідомлюють спільну мету — захищати країну. Там якщо не допомагаєш армії, то ти не допомагаєш своїй державі, ти неповноцінний член суспільства. А у нас ти неповноцінний член суспільства, якщо пішов воювати: «Куди ти поїхав? Чого пхаєшся?» і таке інше.

Є і турецька модель: журналіст не може знімати нічого, що стосується армії. Є прес-служба відомства, яка самостійно знімає відео і може надати 30 секунд для сюжету. Ця модель працює в Азербайджані, Ірані і ще кількох країнах. За турецькою моделлю несанкціонована зйомка військових передбачає арешт, бо армія для турків — це священна корова, на якій тримається світськість суспільства. Завдяки армії вони створили турецьку націю.

Ще є американська модель. Журналіст проходить тримісячні курси, зокрема тактично–польової медицини і особистої безпеки. Пояснюють, що можна знімати, а що заборонено. Журналістів закріплюють за підрозділами. Наприклад, в Іраку так працювали 300 журналістів. Ця модель не є зручною — ти не бачиш цілісної картини. Журналіст підписує документ, згідно з яким можуть засудити за оприлюднення інформації, яка шкодить проведенню військової операції. І якщо з цим виникає проблема, то звинувачують цілий канал. Так можна потрапити під санкції чи під суд із великим грошовим позовом.

Я думаю, ми прийдемо до ізраїльського варіанту, а от турецька система неможлива апріорі, бо у нас інша ментальність.

Що повинен вміти журналіст, який вирішив робити репортаж з зони бойових дій?

Передусім медична підготовка. Потрібно розуміти, які можуть бути небезпечні виклики, яку зброю може використовувати супротивник. Треба знати, як усе летить, свистить, вибухає. Як потрібно падати, куди ховатися. Треба знати, якого кольору бронежилет одягнути. Зазвичай журналісти беруть сині, але наша знімальна група перестала їх використовувати після того, як по нас прицільно стріляли. Ми перейшли на зелено-оливковий колір.

Також варто чіпляти на автомобіль номерні знаки Луганської чи Донецької області. Ми часто їздили з київськими номерами і через це мали проблеми. На капоті автомобіля нашої знімальної групи можна порахувати, скільки куль влучило. Київські номери — це мішень для ворога.

А найголовніше — прислухатися до військових. Вони краще знають, як журналісту буде безпечніше. Поруч з військовими ти почуватимешся більш захищеним, ніж наодинці чи лише з оператором. Якщо пропонують сісти до них в машину — це питання особистого вибору. Досвід показує, що краще сідати, аніж їхати власним автомобілем.

І не варто сперечатися з військовими. Якщо кажуть, що не слід кудись їхати, то не брешуть. Якщо кажуть забиратися геть, треба забиратися геть.

Комментарии
Войдите через социальную сеть
«В Генеральной прокуратуре Украины официально заявили, что пропавший из-под домашнего ареста бывший ректор Налоговой академии Петр Мельник находится в США, в штате Калифорния.»
«В Генеральной прокуратуре Украины официально заявили, что пропавший из-под домашнего ареста бывший ректор Налоговой академии Петр Мельник находится в США, в штате Калифорния.»
«В Генеральной прокуратуре Украины официально заявили, что пропавший из-под домашнего ареста бывший ректор Налоговой академии Петр Мельник находится в США, в штате Калифорния.»
«В Генеральной прокуратуре Украины официально заявили, что пропавший из-под домашнего ареста бывший ректор Налоговой академии Петр Мельник находится в США, в штате Калифорния.»
«В Генеральной прокуратуре Украины официально заявили, что пропавший из-под домашнего ареста бывший ректор Налоговой академии Петр Мельник находится в США, в штате Калифорния.»
 
«Не покладайтеся на власну «редакторську інтуїцію». Ви маєте справу з інформаційними технологіями - і тут керують алгоритми!»
Віталій Гордуз, керівник інтернет підрозділу УМХ
Цифрова реклама у регіональних ЗМІ: як її нарощувати?
Самое читаемое
События