Чому інтерв’ю — це не тільки матеріал у форматі «запитання-відповідь».

— Що це за текст? — обурювався редактор, струшуючи в повітрі роздрукованим матеріалом перед очима переляканої авторки-початківиці.

— І…і…інтерв’ю…

— Інтерв’ю? А де запитання? Де тут ви, де журналіст?

Ця сценка, яку я спостерігав кілька років тому, дуже показова. Так склалося, що словом «інтерв’ю» в українських медійних реаліях найчастіше називають матеріал у формі запитань і відповідей. Ця нелогічна традиція, як на мене, шкодить журналістам і редакторам: обмежує їх у творчій свободі та скеровує шляхом найменшого опору. Інтерв’ю — не жанр, а метод збирання фактів і коментарів. А серед багатьох способів оформлення зібраного матеріалу запитання-відповідь — далеко не завжди найкращий вибір.

Якщо ви заґуґлите interview, більшість результатів пошуку, скоріш за все, стосуватиметься співбесід. У першій десятці здебільшого будуть публікації на кшталт «найтиповіші запитання на співбесідах і як на них відповідати». Про журналістику ні слова.

Якщо ж ви заґуґлите «інтерв’ю», перші кілька сторінок результатів будуть заповнені посиланнями на розділи онлайн-видань, де публікують тексти розмов журналістів із героями. Більшість цих текстів — у такому форматі:

[заголовок] Василь Пупченко: «Щойно я побачив її, зрозумів, що Алевтина — моя доля»

[лід-підзаголовок] Найвідоміший миколаївський зернотрейдер про жінок свого життя, святкування п’ятої річниці шлюбу на Балі та вдячність батькам.

[вріз] Василя Пупченка на Миколаївщині знає чи не кожен. Його ім’я — це вже бренд. Василь Олексійович почав із шести гектарів цукрової редиски та за сімнадцять років збудував найуспішніший у регіоні агрохолдинг «Пупекспро». Але, як відомо, за кожним успішним чоловіком стоїть жінка…

[запитання журналіста] Василю Олексійовичу, як вам удалося стати таким успішним?

[відповідь героя] Це довга історія. Моє дитинство минуло у Снігурівці, відомій не лише на всю Україну, а й на весь тогочасний Радянський Союз вирощуванням найцукристіших сортів…

Цей формат настільки звичний для пострадянських медій, що багато журналістів і редакторів сприймають його як, власне, «жанр інтерв’ю». Тож коли редактор замовляє інтерв’ю з таким-то, йому, ймовірно, здадуть матеріал саме такого формату. А дарма.

Що так і не так із Q&A

Англосакси називають такий спосіб оформлення матеріалу Q&A (questions&answers). У деяких випадках він доречний — коли

  • важливо показати, що запитання ставлять різні люди — наприклад, у розшифруванні прес-конференції або дебатів.
  • кожне запитання — нова тема, як у дитячій анкеті: «хто тобі подобається?», «яку музику ти слухаєш?», «який твій улюблений колір?»
  • у запитаннях є щось — бекґраунд, посилання абощо, — без чого читачі не зрозуміють відповіді чи не знатимуть чогось важливого про героя.
  • важливо показати, що герой уникає відповіді на запитання. Наприклад:

— Чий Крим?

— А чому ви питаєте?

— Бо нашим читачам важливо знати нашу позицію.

— Яким читачам? Скільки можна?! Я вже не раз відповідав на це запитання. Вважаю його провокаційним. Історія розставить усе на свої місця…

А ще бувають розмови такі гармонійні й глибокі, що, як каже Світлана Бондар з Opinion, не викинеш ані слова. Здебільшого це матеріали, в яких герой з автором розмовляють як рівні — радше нетипова ситуація для журналістики.

У більш типових ситуаціях Q&A має більше недоліків, ніж переваг. Ось головні мінуси:

  • він надмірний — запитання зазвичай не мають цінності, якщо мета інтерв’ю — передати факти або думки героя:

— Коли фанатам чекати на наступні сольні виступи вашої групи в Україні?

— Наш найближчий сольний концерт запланований на 18 травня у Мурованих Курилівцях.

В цьому випадку суть двох рядків — факт, що міститься у відповіді. Або:

— Чи не викликає у вас занепокоєння той факт, що новий президент не має політичного досвіду, а лава запасних у його команді надто коротка?

— Я впевнений, що досвідченим політикам, зокрема з команди колишнього президента, варто забути образи, відкласти чвари та допомогти поки що недосвідченому Володимиру Зеленському розібратись із нюансами державного управління…

Суть думки — «прибічникам Порошенка варто допомогти Зеленському», вочевидь саме це має на меті сказати герой, але читачі мусять відволікатись на оцінки та формулювання в запитання журналіста.

  • він провокує авторів створювати монотексти. Під монотекстом я маю на увазі матеріал, у якому автор, розкриваючи тему, обмежується одним джерелом — героєм, експертом абощо. Це нормально для портретних матеріалів і текстів-«кейсів» — наприклад, для тексту про поїздку Маркіяна Прохаська в Антарктиду вистачало розмови з самим Маркіяном. Якщо ж потрібно розкрити проблему чи розказати історію, в основі якої лежить конфлікт, то монотекст — це погано. Автор ризикує показати лише одну з кількох граней проблеми, спотворити картину або підмінити факти суб’єктивними думками.
  • він робить автора заручником перебігу розмови. Це різновид страху змінювати пряму мову, який посилюється через шкідливу звичку розшифровувати запис розмови дослівно, а потім доредаговувати до тексту. Навіть якщо автор добре підготувався до інтерв’ю та вибудував логіку розмови, її перебіг не повинен диктувати структуру матеріалу. Повтори, відступи від теми, непорозуміння, запитання без відповіді та відповіді не на ті запитання — все це не має потрапляти до тексту.
  • з іншого боку, він провокує претензії з боку героя, якщо текст усе-таки відредагований і змонтований. Q&A — це імітація дослівного відтворення бесіди, тож герої під час узгодженняабо після публікації завжди можуть сказати «я цього не говорив» або «я говорив не так».

Як на мене, головна причина того, що Q&A так багато в українських текстових медіях, — лінощі. Журналістові легше машинально розшифрувати розмову та опублікувати її як є, нехай з повторами, слабкими місцями, нецікавим початком і непереконливим фіналом, ніж колупатися в тексті ретельніше. Своє слово в таких випадках повинен казати головний ворог медійних лінощів — редактор.

Що замість Q&A

Інформаційний текст. Якщо єдиною метою інтерв’ю було отримати факти, наприклад, про наміри міської влади відремонтувати водогін, викладати результат прямою мовою немає сенсу. Видобуваємо факти, цитуємо те, що потребує цитування (наприклад, якщо директор водоканалу на запитання, коли розпочнеться ремонт, сказав «коли Бог дасть добру погоду без дощу і рішення виконкому», це гріх не процитувати), добуваємо всю іншу необхідну інформацію й формуємо новину.

З більшістю мікроінтерв’ю («коментарів» у журналістському просторіччі) так і стається — їх переробляють на факти й цитати для новин, аналітичних чи оглядових текстів. Але часом, поговоривши з директором водоканалу годину: автор думає, що, коли вже розмова велика, то варта «інтерв’ю», тобто великого тексту. Так народжуються непотрібні матеріали, в яких читач мусить шукати цінні зерна, хоча мав би просто переглянути дві-три новини.

Сторі. Це улюблений формат MediaLab. Автор сам починає, розповідає й завершує історію, добираючи для неї саме ті цитати, які вважає найцікавішими та найважливішими. Пряма й непряма мова героя доповнюється бекґраундом, а також коментарями інших людей. Наприклад, як у цій портретній історії, яка могла би бути довжелезним Q&A з купою доповнень та уточнень у квадратних лапках — і читалася б гірше. Цей формат логічний для профайлів — портретних матеріалів на зразок цього, покликаних знайомити читачів із героєм.

Головне протипоказання для формату сторі — багато цікавої, яскравої прямої мови, яку шкода скорочувати чи переробляти на непряму. Тому для публікації розмови з головредом «theБабеля» Глібом Гусєвим або канадським розслідувачем Віктором Малареком ми обрали формат Q&A.

«Репортаж з інтерв’ю». Блискучий приклад для мене — «розслідування», як його позиціонує сам автор, про те, чи неандертальці і кроманьйонці могли кохати одні одних. Найбільше в цьому тексті вражає висновок-«мораль», до якого автор підводить так послідовно і так несподівано (почитайте!). Але також те, як він використовує топос музею, малює картинку словами й змушує сприймати перебіг розмови з науковцем як щось важливе.

Якщо розмова відбувається в цікавому й характерному місці, а зовнішність і поведінка співрозмовника варті словесного опису, а не лише слова «сміється» в дужках, репортаж — хороший варіант. З українських видань його використовує, наприклад, «Новое время».

Протипоказання для цього формату: банальне місце, звичайна розмова, нічого особливого не відбувається. За «каже вона, сьорбаючи своє фрапучіно» хороший редактор зобов’язаний насварити.

Монолог. Це ж логічно: якщо запитання менш цінні за відповіді, можна викинути запитання й залишити тільки відповіді. Ідеальний варіант — якщо вони складаються в цілісну розповідь на одну тему. Зазвичай без монтажу та редагування не обійтися. Такі історії-монологи часто трапляються, наприклад, на The Village.

Далеко не з кожної розмови виходить сфокусована завершена розповідь, тож іноді монолог треба робити тематично структурованим — розділ про чебуреки, розділ про дитинство, розділ про польоти на гідроплані, як отут. Так зроблені наші матеріали про «По той бік новин» і про Дейвіда Саттера.

Протипоказання для формату монологу — жвавий обмін репліками та уточнювальними запитаннями між інтерв’юером і героєм, як у нашому матеріалі про Аркадія Бабченка або розмові з Франческою Боррі. Іноді ці нюанси бесіди важливі, й зберегти їх у цілісному викладі прямої мови неможливо — або для цього доводиться доконструйовувати цю пряму мову, вводячи в неї те, чого спікер не казав. Уявімо, що розмова з героєм була така:

— Ви боїтеся старості?

— А що це таке?

— Старості. Що ви станете старим.

— Ніколи про це не думаю.

У цьому діалозі важливий психологічний нюанс — те,  як герой «не зрозумів» запитання. Тому ми дещо втратимо, якщо зведемо цей епізод до «я ніколи не думаю про старість». Але в монолозі це може виглядати як: «Чи боюся я старості? А що це таке? Я ніколи про це не думаю».

Подрібнений монолог. Якщо розмова не ділиться на умовні 3-4-5 розділів, не біда. Її можна подрібнити на маленькі розділи-абзаци, виділивши перше речення кожного як своєрідний заголовок — як отут. Кожен абзац сприймається як закінчене висловлювання, тому відсутність логічного зв’язку між частинками та перетікання однієї думки в іншу для таких матеріалів не є проблемою. Так зроблені наші матеріали про роботу Едуарда Андрющенка з архівами КДБ та про Марка Діллена.

Найрадикальніший варіант цього формату — добірка цитат, вирваних із контексту (але від того не менш цікавих читачам), яку публікують у журналі Esquire в рубриці What I’ve Learned. Кожна думка тут зазвичай вкладається в одне-два-три речення; те, що входить у матеріал — найцінніше з розмов, які можуть тривати багато годин. Такий матеріал не мусить бути цілісним, адже він відображає розмаїті грані образу героя. Щоправда, це спрацює лише з відомими персонажами, добре знайомими або цікавими читачам. «Класична музика для мене — дуже гарний спосіб зібратися з думками», — каже винахідник інтернету Вінт Серф, і це, певно, цікаво. Та навряд чи це саме було б цікаво дізнатись про директора міськводоканалу.

Ваш варіант. Експериментувати з формою можна і треба, якщо ви відчуваєте, що класичні формати викладу прямої мови вам не цілком пасують. Наприклад, чергувати великі шматки авторського тексту чи прямої мови. Або робити пояснювальні врізи до розділів, як у нашому матеріалі про Олексу Шалайського.  У західних виданнях я зустрічав розлогі виклади інтерв’ю непрямою мовою, коментарі-постскриптуми від автора до окремих реплік героя, редакційний постскриптум до цілого тексту. Все, що може зробити матеріал повнішим, точнішим і зрозумілішим для читача.

Думаю, щось подібне допомогло б WAS.media в ситуації з публікацією про викрадений кістяк Ярослава Мудрого. Матеріал зібрав багато негативних відгуків у соцмережах від читачів, які не сподівались від іронічного історично-хіпстерського видання, що воно всерйоз говоритиме про святі мощі.  Редакції довелося виправдовуватись. А можна ж було правильно прокомунікувати матеріал відразу.

Головні питання, на які варто шукати відповідь, обираючи форму для викладу розмови — чи розкаже матеріал історію повно, чітко і зрозуміло, чи розкриє проблему або героя, чи донесе до читача головні думки, якщо буде оформлений так чи сяк. Чи не буде в ньому зайвих слів, непотрібних відступів від теми, повторів, пустослів’я, позерства. Чи зрозуміє читач на початку, чому має слухати-читати цю людину, й чи не залишиться розчарованим у кінці.

Головне зображення Quino Al 

Автор: Отар Довженко

Джерело:  MediaLab